Таємна історія

Попри багатий обід (того дня замовлялися супи, омари, паштети, муси — набір страхітливий не тільки поєднанням, а й кількістю), випили ми ще більше. Три пляшки Taittinger після коктейлів, і все це запили бренді, так що поступово наш стіл перетворився на єдиний центр конвергенції, навколо якого із запаморочливою швидкістю оберталися всі інші предмети, розмиті в нашому полі зору. Я перехиляв фужер за фужером, що з’являлися ніби за помахом чарівної палички, Банні виголошував тост за тостом про все на світі: ми пили за Гемпден-коледж, Бенджаміна Джоветта[42], Періклові Афіни — слова ставали все туманніші, а надворі все темніше, аж доки геть не споночіло, коли нам подали каву. Коли Банні попрохав офіціанта добути дві сигари, він уже був як квач, і крім його замовлення на маленькій таці нам принесли ще рахунок, перевернутий цифрами вниз.

Тьмяна зала йшла обертом із неймовірною швидкістю, і сигара не тільки нічим не змогла зарадити в цій ситуації, а ще й підкинула вервечки світляних плям із темними торочками, що неприємно нагадували про жахливі одноклітинні створіння, на яких колись мені доводилося витріщатись у мікроскоп. Я поплив. Сигару загасив об попільничку чи те, що нею вважав, — насправді свою десертну тарілку. Банні зняв окуляри в золотій оправі, охайно піднімаючи дужки з-за кожного з вух, і почав натирати їх серветкою. Без окулярів очі Коркорана здавалися дрібними, слабкими й приязними, зволоженими від тютюну та зі сміхом, що зачаївся в зморшках їх кутиків.

— Ех, ото відобідали, старий, правда ж? — спитав він мене, не розтискаючи зубів, у яких тримав сигару, та піднявши окуляри проти світла в пошуках порошинок. Банні скидався на юного Тедді Рузвельта без вусів, ладного повести Крутих Кіннотників у бій за висоти Сан-Хуан, вирушити на лови антилопи гну чи ще абикуди.

— Так, вийшло пречудово. Дякую.

Коркоран видихнув чималу хмарку синього, гидкого на запах диму.

— Класна їжа, класне товариство, багато випивки, хіба можна бажати кращого, еге ж? Як там про це в тій пісні?

— Що за пісня?

— «Дайте повечеряти», — промугикав Банні, — «і поговорити, і…» щось там там-ді-дам.

— Гадки не маю.

— Я теж. Її Етель Мерман співає.

Світло блякло, а я намагався зосереджуватися на предметах у безпосередній близькості. Ресторан спорожнів, ми лишались останніми його клієнтами. У далекому куті в повітрі ширяла бліда форма, що мені здалася схожою на нашого офіціанта, непевну істоту, трохи надприродну у своїй суті та все ж позбавлену глибокої замисленості, що, подейкують, притаманна тіням. Уся увага істоти спрямовувалася на нас; я прямо відчував, як на її обличчі тужавіють примарні промінці ненависті.