Таємна історія

Банні взяв між пальців багату жовтувату тканину біля манжетів і трохи потер її.

— Прекрасний артикул, — поважним тоном проказав він. — Щоправда, не зовсім до сезону.

— Хіба?

— Нє-а. Ми на Східному узбережжі, хлопче. Я знаю, у ваших краях носять що заманеться, але тут немає політики невтручання, цілий рік у купальнику не побігаєш. Повір мені на слово, це ключ до успіху, повір… Дай-но відчиню тобі двері. Знаєш, я думаю, тобі тут має сподобатися. Звісно, це не Polo Lounge, але для Вермонту дуже непогано. Що скажеш?

Ми обідали в маленькому красивому ресторанчику з білими скатертинами на столах та вікнами в еркерах, що виходили на палісадник: живопліт, трояндові кущі з опорою на шпалери, красоля обабіч камінної доріжки. Клієнтура здавалася переважно середнього віку й заможного стану: типаж рум'яних адвокатів-провінціалів, котрі, за вермонтською модою, носили калоші під костюми Hickey Freeman; дами в спідницях-«шалі», з нафарбованими перламутровою помадою губами, малопримітні, але по-своєму приємні в густій засмазі. Пара звернула увагу на нас, коли ми ввійшли, і я одразу збагнув причину: двоє вродливих студентів, безжурні сини багатих батьків. Попри те що жіночки переважно годилися мені в матері, одну-двох можна навіть було вважати красунями. Непогана робота, якщо вийде, подумалося мені, і я чомусь одразу уявив підмолоджену матрону з великим будинком, знуджену від неробства, чоловік котрої не вилазить із відряджень і постійно десь не в місті. Смачні вечері, трохи кишенькових грошей, можливо, навіть щось серйозніше… наприклад, машина.

До нас підкрався офіціант.

— Ви резервували?

— На прізвище Коркоран, — не витягаючи рук із кишень, промовив Банні. Він розгойдувався туди-сюди на каблуках. — А де це завіявся Каспар?

— У відпустці. Повернеться за два тижні.

— Ач який живчик, — щиро порадів за нього Банні.

— Я перекажу йому, що ви про нього питали.

— А ти візьми й перекажи, вловлюєш? — Далі Коркоран уже говорив зі мною, поки офіціант вів нас до нашого стола: — Каспар — суперський мужик. Метрдот. Великий немолодий здоровань із вусами. Австрієць чи що. І при цьому, — тут він перейшов на гучне шепотіння, — ні разу не гомосек. Віриш? Усі ці меншини так і тягне працювати в ресторанах, ти помічав? Просто кожен стрічний гомосек…

Я помітив зі спини, як напружився офіціант.

— …якого мені доводилося знати, був одержимий їжею. От із якого такого дива, питається? Це щось зі сфери психології? Мені здається, що…

Я приклав палець до губ і кивнув у спину офіціантові саме тоді, як він розвернувся та подарував нам невимовно лихий погляд.

— Шановним добродіям цей стіл підійде? — спитав він.

— Аякже, — вишкірився у відповідь Банні.

Нам вручили по меню, ображено, саркастично, елегантно, й офіціант пішов геть. Я сів за стіл і з розпашілим обличчям розгорнув винну карту. Банні ж, умощуючись на своєму стільці, відсьорбнув трохи води та роззирнувся зі щасливим виглядом.