Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
— Е-е-е-е-е, хлопче… Не рипайся, бо ще гірше буде. Дісталося ж тобі вчора, — порухом руки ніби знайомий незнайомець зупинив його.
— Мені твоє обличчя видається знайомим. Ми ніде раніше не бачилися? — запитав Остап, напружуючи пам’ять.
— Жартуєш? Ми їхали в одному купе до Києва три місяці тому. Мене Русланом звати…
— Три місяці тому…, — повторив юнак, насилу усвідомлюючи слова. — Точно… Було таке. Ти їхав до своєї дівчини…
— Так і було. Але все у минулому, — скривився Руслан. — А ти не дуже рухайся — тобі спокій потрібен. Я заварю чаю та приготую сніданок — і вже тоді поговоримо.
— А тобі хіба не треба йти на роботу? — зауважив Остап, пригадавши, що Руслан десь викладає.
— Я взяв кілька вихідних. Тож не переймайся.
Руслан пішов готувати сніданок, а Остапові випала нагода ретельніше оглянути побої та поміркувати. Він іще раз спробував рвучко підвестися — та запаморочилося в голові..
— Нічого собі… Оце покуштував стусанів…
Поволі приходячи до тями, Остап став поволі рухатися і, звісивши ноги з кушетки, прийняв сидячу позу. По десяти хвилинах повернувся Руслан із тацею в руках.
— От уже ж непосидючий! — весело обурився він. — Сказав же: лежи спокійно!
— Та годі тобі! — з удаваним обуренням відказав Остап. — Рухатися також потрібно.
— Ет, упертюх! Роби, як знаєш! — махнув рукою Руслан. — Ось, приніс тобі пожувати: чай, омлет, смаколики. Налітай!
— Дякую…, — сором’язливо відповів Остап. — А де твоя Віка? Вона не сильно гримала, що я у вас примостився?
— Віка… Та то вже в минулому, як ж казав. Я повернувся до столиці, і на мене чекала розмова…
— Все настільки кепсько?
— Не те щоби збіса кепсько… Просто спливло чимало нюансів, на які ми раніше не мали очей, просто намагалися їх не помічати.
— Співчуваю…, — зітхнув Остап. — Я завжди вважав, що діалог і компроміс — запорука щасливих стосунків.
— Справді? А що воно таке, оті «щасливі стосунки»? Вони взагалі існують?
— Звісно ж, існують. Хоча зараз не час для подібних розмов…
— Авжеж, — погодився Руслан. — Отже, дивися, справи такі. У мене сьогодні по обіді побачення з дівчиною. Поки ти в такому стані — відпустити тебе я не можу. Тож дай мені, будь ласка, ключі — після побачення заїду до тебе додому і заберу необхідні речі.
— Та якось незручно…, — знітився Остап. — У мене ж є власне житло. Хіба я не дам собі раду там?
— Незручно спати на стелі, — засміявся Руслан. — А від допомоги відмовлятися не варто. Тут місця вистачить для обох — кімнати ж дві. Я до вечора повернуся!
— Холодильник у твоєму розпорядженні. Хоча я не радив би тобі сьогодні рухатися, — кинув на прощання Руслан.
— Дякую за допомогу! — гукнув навздогін Остап.
Залишившись сам, хлопець почав пригадувати бійку. У голові все змішалося. Остап пам’ятав, що зустрівся з Максимом, згадав і зграю хлопців, які обступили його, і ту мить, коли його повалили на землю. Далі все було як у тумані.
— Добре, що Руслан із тією дівчиною нагодилися…, — бурмотів юнак. — Якби не вони, то був би мені гаплик.
Спогад про напад не давав йому спокою. Не міг змиритися з тим, що зневажати та прагнути вчинити розправу можуть тільки тому, що хтось не такий, як усі. Але який у цьому злочин? Звідки така жорстокість?
Упоравшись зі сніданком, Остап наважився розім’яти тіло. Однак із вправами в нього виходило зле. Рвучко звівшись на ноги, він ледь не втратив рівноваги. Крок, за ним іще один, і ще… Поволі хлопець пересувався кімнатою. М’язи вперто не хотіли слухатися його, та Остап не зважав і, докладаючи величезних зусиль, уперто рухався.
Зайшовши на кухню й помалу помивши посуд, юнак втомлено присів на стілець. Кухня, хоч і була маленькою, здавалася дуже просторою. Обставлено її було невибагливо, але зі смаком — відчувалося, що тут живе непроста людина. Всюди були пастельні кольори, які, проте, не набридали. На поличках під стелею вишикувався керамічний посуд із різноманітними орнаментами.
Трохи відпочивши, Остап вирішив знову вкластися в ліжко. Він обережно ступав, побоюючись зробити необережний крок. Навпроти його кімнати були ще одні двері. Коротенька смуга світла — отже, двері не зачинено. Хлопцеві стало цікаво.
Рипнули двері, і він увійшов. В очі вдарило сонце — воно заливало своїм світлом усе. Кімната виявилася дуже великою. У кутку стояв невеликий диванчик, де, певно, спав Руслан. Посеред кімнати височів мольберт, подібний до самотньої чаплі, що її невідомо як занесло до цього помешкання. До стін тулилися численні полотна — незавершені, вони чекали на свою чергу.
Вражала кількість картин, що висіли на стінах. Не було жодного вільного клаптика: у гарних рамах, маленькі, великі, взагалі без оформлення… І лише пейзажі та квіти.