Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
— Так, перед від’їздом ішлося про підвищення.
— Саме так. Мені потрібна права рука та обличчя аґенції…
Директор раптом знітився.
— Ти хлопець непоганий… Але, як би краще сказати… Занадто яскравий чи як там воно..
— Ага… Зрозуміло. Натякаєте на орієнтацію? — вирішив бути відвертим Остап.
— Та ні! Проте поруч зі мною мусить бути… ну… такий собі «мужик», з якого не кепкуватимуть замовники…
Щось різко вкололо Остапа всередині. На підсвідомому рівні він давно знав, що про підвищення і мріяти не може. Та все ж таке формулювання було принизливішим навіть за звільнення. З гідністю вислухавши шефа, юнак запитав.
— Сподіваюся, це все?
— Начебто все. І не крути писком! Теж мені — кривду знайшов! Дякуй, що взагалі тут працюєш.
— Що ж, дякую, — розвів руками хлопець.
«…Минувши озеро, вовк уже не озирався. Там не було нічого, крім загибелі. Мусив стрімголов мчати, аби не стати здобиччю безжалісних людей.
От тільки одного звір не міг збагнути, усвідомити — чому людяність залишила мисливців? Чим він завинив перед ними? Тільки тим, що був не таким, як решта? Що в цьому було поганого?
Над головою пролунали постріли. Скоріш за все, наступна куля влучить у нього. Ні, напевно. Безперечно, так і буде. Якби ж знайшовся хоч би маленький прихисток, аби сховатись і трошки перепочити!
Неподалік замайорів пагорбок — невеличкий кучугур. Напевно, там вовк зможе знайти очікуваний захист. Зібравши останні сили, він помчав до замету.
Прудко стрибнувши в маленьку печеру, сірома причаївся в очікуванні дива. Просто перед ним на великій швидкості промчав перший мисливець. За ним, трохи відстаючи, шаснув ланцюжок спільників.
Звір зітхнув. Небезпека начебто минула. Тепер слід відсидітись у затишній норі. Думки розривали мозок. Підвівши втомлені очі до клаптика сталевого неба, що зазирало в печеру, він подумки жалкував, що не має крил. Було б набагато легше. Та хто знає, чи не дістане ворожа шрапнель і вгорі…»
Наступні дні не вирізнялися розмаїттям. Щоденні дрібні турботи, що на них Остап звик не зважати, робота та інколи — вечірні прогулянки на самоті.
В один із таких вечорів хлопець у напівтемряві читав книжку. Розгублено гортаючи сторінки, навіть не помічав, що твір близиться до завершення. То була збірка віршів улюбленого поета — Альфреда Теннісона. В його поезії не траплялося мальовничих баталій, кривди та інших лих. Подобався він Остапові за незвичну музичність творів і пливучу, невимушену мову.
Дійшовши до останньої сторінки, хлопець відклав книгу і зирнув на годинник. За п’ять хвилин одинадцята. Вкладатися спати було ще рано, тож він вирішив за звичкою прогулятися сутінковим містом.
Раптом задзеленчав телефон. То були нові друзі Остапа. Вони запропонували трохи розвіятися — відвідати місцевий гей-клуб.
— Не знаю… — відказав юнак. — Ніколи там не був…
— Тим паче! Вперше побачиш, як воно.
— Ти будеш сміятися, але я не знаю, що одягнути до подібного закладу…, — бурмотів Остап. — Блін, ну що це за несподіванки, га?
— Та не хвилюйся ти так! Одягай, що хочеш, — хто там на тебе дивитися буде?
— О, ну спасибі! — обурено відповів юнак. — Гаразд, щось придумаю. Ти тільки скинь смс із адресою.
— Оце по нашому! Тоді до зустрічі рівно о дванадцятій!
Перше, що спало Остапові ну думку після розмови, — зателефонувати друзям і скасувати зустріч. Він ніколи раніше не бував у такому середовищі та нічого про це не знав. Але при цьому його не полишала цікавість.
— А дідько вас ухопи…, — буркнув він. — Колись потрібно і починати!
Відкривши шафу, хлопець взявся роздивлятися одяг. Майже всі речі в його гардеробі було дібрано зі смаком, але, поза сумнівом, до клубу вони не пасували. Знайшовши старі джинси з великими дірками на колінах і футболку з оголеною спиною, він заспокоївся. Колись він купував ці речі з надією на те, що ніколи не вдягне — аби було. А виявилося, що час настав.
Заздалегідь викликавши таксі, Остап вийшов на свіже нічне повітря. В обличчя війнув теплий вітерець. Постоявши декілька хвилин і дочекавшись машини, хлопець зручно вмостився на заднє сидіння.
Водій виявився підстаркуватим чолов’ягою, що полюбляв погомоніти.
— До центру? — заволав він, перекрикуючи гудіння вітру, що вривався у відчинені вікна.
— Так. Тільки можете мене висадити біля якоїсь кафешки? — у відповідь попросив Остап.
— Без проблем! Хто платить, той і музику замовляє, — загиготів водій.