Тепло його долонь
- Автор: Ярема Юрій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-35-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тепло його долонь». Краткое содержание книги:
Юрій Ярема — журналіст, молодий письменник, перекладач. Головна мета його творчості — розрити ще невідому «копальню» — квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами — «straight» і «gay».
В оформленні обкладинки використано фото Дениса Шуміліна, дозвіл на використання якого люб’язно надано Автором.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
© Юрій Ярема, текст, 2015
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2015
— А хіба нові стосунки не перетворяться на нове рабство? — надпив Остап.
— А це вже залежить від нас самих…
— Це правильно, — замислено відповів Остап.
— Ну, ти чого, вояче? — по-дружньому поплескав його по плечу Руслан.
— Та нічого… Лізе в голову всяке…
— То поділися!
— Постає запитання: як бути далі? Хто може дати відповідь? Спитаєш у тиші — отримаєш мовчання; почнеш розпитувати друзів — чуєш лише одноманітні відповіді… І все ніби добре: і друзі є, і з роботою все гаразд. Але як бути далі — не знаєш…
— Кожному серцю — свої тортури. Кожен переживає будь-яку подію по-своєму. І ти, мабуть, також. На мій погляд, твоя біда в тому, що ти занадто сильно віддаєшся емоціям і всіх навчився пробачати… А це неправильно.
— Якщо не пробачати, то й сам можеш не чекати на пробачення від людей, — зауважив Остап.
— Можливо. Але це стосується. Тебе відлупцювали. Ні за що. Просто за те, що ти інший, не такий, як усі. А що в результаті? У них твої гроші, у тебе — пошкоджене здоров’я, а негідники вийдуть сухими з води. І тільки завдяки тобі. А ти подумав про інших? Про тих, хто також може втрапити в халепу через подібні «знайомства»?
— Справді, не подумав… Але все одно я не зміг би їм не пробачити.
— Не зміг би… Мусиш! — вигукнув Руслан. — На будь-яку силу знаходиться більша. Так завжди було.
— Не знаю, що тобі на це сказати… Давай уже вкладатися спати, — ухилився від відповіді Остап.
— Подумай про те, що я сказав. Добраніч!
Остапові всю ніч снилося щось химерне. Раз у раз він перевертався на інший бік та бурмотів собі щось під носа.
Його свідомість ураз осяяло потужною блискавкою, і грім прогуркотів у голові.
Остап опинився на сонячній галявині. Сліпучі спалахи примусили заплющити очі. Та він ішов далі й далі. Подеколи визирав з-під повік. Попереду вимальовувався старовинний мур. Під стіною сидів, по-дитячому простягнувши ноги вперед, хлопець — і писав щось на мурі. Літери складалися в слова, слова — у речення. Хлопець писав натхненно, не помічаючи, що крейда закінчується і він водить подряпаними пальцями по муру.
«Ти для мене став космосом. У тобі я загубився, розчинився. Поруч із тобою я став дрібною комахою. Ти — володар моєї долі. Подаруй мені останній шанс».
Хлопець припинив писати і зирнув на Остапа. Розгублений юнак упізнав себе. Мур умить видовжився на декілька кілометрів. Через кожні п’ять метрів сидів Остап і виводив одні й ті самі слова.
Несподівано мур луснув і розсипався на сотні тисяч друзок.
Всі двійники Остапа зникли, і він побачив, що на місці стіни стоїть хлопець. Високий, усміхнений, із загадковим поглядом. Придивившись, Остап упізнав Руслана.
— Нічого не кажи, — почав Руслан. — Це тільки сон, марення, твоя уява… Але я — поруч.
— Себто як? Ми з тобою живі? — розгубився Остап.
— Живі, як ніколи! Головне — ми вільні: від здогадок, болю та стереотипів. Роззирнися! Бачиш?
— Що я мушу побачити? — роздратовано буркнув хлопець, починаючи відчувати безглуздість ситуації.
— Нічого! І це — найкраще! Нічого і нікого не залишилося… Тільки ми вдвох.
— Я не розумію…
— Прийде час, і все зрозумієш, — Руслан підійшов ближче.
Узявши Остапа за руку, він схилив голову трохи на бік і поцілував хлопця у неголену щоку. Десь неподалік стояв мотоцикл — звідки він тут узявся?
— Поїхали! — запропонував Руслан.
— Ми перебуваємо усюди й ніде… То куди ж ми поїдемо?
— Далі, — просто відповів хлопець.
Руслан, завівши двигун, посадив позаду себе Остапа і рвонув. Від гуркоту сталевого звіра закладало вуха, а різкий вітер куйовдив волосся на всі боки…
Остап прокинувся, підскочивши в ліжку. Йому здалося, що рев двигуна наздоганяє його і в реальному житті. Проте, зайшовши на кухню, він побачив, що Руслан орудує біля кавової машини.
— Доброго ранку! — привітався Руслан. — Кави?
— Не відмовлюся, — вмощуючись на стілець, проказав хлопець.
— Слухай, — удаючи байдужість, почав Остап. — А в тебе часом немає мотоциклу?
— Є, — здивовано відповів юнак. — А звідки ти знаєш?
— Та так… Здогадався…
— Стоїть під будинком. Але останнім часом нечасто на ньому катаюся. Раніше Віку возив за місто, а зараз тільки іноді можу прихопити його на побачення, щоб похизуватися. Ну, ніби я мачо, — підморгнув Руслан.
— Зрозуміло…, — зітхнув Остап. — А куди ти так вирядився сьогодні?
На Руслані був святковий одяг, волосся було акуратно зачесане. Відчувався аромат недешевого парфуму. Остап іще його таким не бачив.