Антхіл

Зізнайтесь, чи не гризло вас сумління, коли ви ходили по квартирах, збирали тіла тих нещасних, аби запхати в холодильник, а згодом вже закопати? То краще б убили, як ті прадавні скіфи!

Що там казати! А останній їхній експеримент з вакуумним вибухом? Тварин в Зоні майже не залишилося. А навіщо їм це, Я так досі і не збагнув.

Одного разу в Зону забігла лисиця. На вигляд була не дуже гладка, наче останнім часом не доїдала. Побігала-побігала, а знайти нічого не знайшла. Дурненька! Люди ж все винищили! То доки тваринки знову сюди населяться, багато часу мине.

Лисиця побігла за край Зони. То й Я вирішив піти слідом, заразом подивитися, як там життя за межею.

По дорозі лисиця зазирнула в добре замаскований хід в нору. Звідтіля долинув писк і несміливий гавкіт. Он воно що! Їй треба було годувати малюків.

Лисиця визирнула назовні, сторожко озираючись. Нікого не побачила. Мене, звісно, вона не враховувала. Побігла. Я за нею. Але втратив її із виду та побіг на запах. А коли знов її побачив, вона стояла серед величенького городу перед сільською хатою. То таке людське помешкання, Я вже знав.

У дворі перемовлялися два чоловіки, дивлячись на лисицю:

— Ти бачиш, знову прибігла! Острах геть загубила! Вже серед білого дня з’являється. Скільки вона в тебе курей зарізала?

— Багацько! Та більше цій злодюжці не жирувати. Я кілька пасток налаштував.

— Та вони, кажуть, вже такі розумні стали! Все, що пахне залізом, оминають десятою дорогою.

Другий чоловік самовдоволено пирхнув:

— Та й ми ж не дурнішаємо! Я залізо смальцем намастив. Нумо до хати та через вікно поспостерігаємо, хто з нас розумніший.

Чоловіки зникли за дверима. Лисиця трохи постояла, поводячи схудлими боками. А потім прожогом побігла в бік курника.

І через мить пролунав відчайдушний вереск тварини, в якому відбився біль, жах і безнадія живої істоти, яку намертво вхопили залізні щелепи капкану.

Чоловіки вийшли з хати. Один з них ніс дерев’яний кілок.

Підійшли до бідної тварини, що намарно намагалася перекусити залізо.

— Що, спіймалася, злодюжка? Більше не крастимеш!

І з усієї сили опустив кілок на голову лисиці. Та кілька разів судомисто шарпонулася й завмерла.

— Шкурку зніматимеш? — поспитав один чоловік у другого.

— Яка в неї зараз шкурка! Та й хто знає, може в неї сказ або ще щось. Викину в балку.

Він піддів мертву лисицю на кілок. Вона ще не захолола, тож звисла, немов ганчірка.

З мене було досить. Я визначив напрям по сонцю і помчав додому, намагаючись відігнати із уяви нестямне скавчання лисеняток, які щойно залишилися сиротами.