Трилогія смерті

— Так? — удруге проказав китайський восковий манекен.

Я щодуху рвонув до перших вхідних дверей, метнувся вниз проходом, одразу під балконом, спинився там і почав пильно вдивлятися.

То був величезний акваріум, підводна царина. Можна було уявити, як тисяча фільмових привидів, сполоханих пострілом, здіймаються до стелі, розлітаються на дрібненькі шматочки, і їх видуває через вентиляційні отвори.

Кит Мелвілла[146] невловимо пропливав там, «Старий броненосець»,[147] «Титанік», «Баунті»[148] — вічний блукалець, який ніколи не причалить до порту. Піднявши погляд, я пробіг через силу-силенну балконів на тому, що колись називали негритянським піднебессям.

Боже мій, подумалося, мені три роки!

То був вік, коли китайські казки заполонювали мою постіль, їх пошепки читала улюблена тітка, тоді я гадав, що смерть — це лише вічна птаха чи мовчазний собака у дворі. Гадав, що мій дідусь досі лежить у ящику якогось похоронного бюро, у той час, як Тут повстав із гробниці.

— Чим, — запитав я, — славився Тут? Він мертвий чотири тисячі років як. Хлопче, — додав я. — Як йому це вдалося?

І тут я був в осяжній гробниці під пірамідою, в місці, яке мені завжди кортіло відвідати. Якщо скрутити ці килими, застелені у проході, то там можна було відрити загублених фараонів, похованих зі свіжими буханками хліба і рельєфними в’язками цибулі, запасами їжі для далекої мандрівки угору річкою аж до Вічності.

Вони не повинні знести гробницю, подумалося мені. Мене мають поховати саме тут.

— Це ж не цвинтар Зелена Поляна, — завівся неподалік старий восковий китаєць, ніби прочитавши мої думки.

Я заговорив уголос.

— Коли звели цей театр? — пробурмотів я.

І от пішла вода в хату, старе опудало залило сорокаденним потопом слів:

— У тисяча дев’ятсот двадцять першому, то був один із перших. До того тут було голе місце, довкола пальми, фермерські хатини, котеджі, задрипана головна вулиця, невеличкі бунгало, зведені, щоб заманити Дуга Фербенкса,[149] Ліліан Гіш, Мері Пікфорд.[150] Радіо — не що інше, як детекторна коробка з навушниками, завбільшки як сірникова пачка. Втім, ніхто не в силі вловити пройдешнє по ньому. Хоча почин і грандіозний. Люди завалювалися сюди пішки та під’їжджали автівками з півночі Мелроуза. Суботніми вечорами істинні прихильники кіно ринули сюди, як пустельники караванами. У той час цвинтар іще не починався з Гаувера і Санта-Моніки. Розкинувся він після розриву апендикса Валентино[151] у тисяча дев’ятсот двадцять шостому. На вечір з нагоди відкриття Граумана Льюїс Б. Майєр прибув із зоопарку Селін, що у Лінкольн-парку. Саме звідти й запозичили лева для «МГМ».[152] Злостивого і водночас беззубого. Тридцятка дівчат, які кружляли у танці. Вілл Роджерс[153] крутив над головою ласо. Тріксі Фраганца[154] виконувала свою славетну пісню «Я не турбуюся», а до того знялась у фільмі Свенсон[155] в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Зійдіть униз, запхніть ніс у роздягальну старезного підвалу, де досі віддає пережитком тих часів, — і ви натрапите на нижню білизну тих вертихвісток, які сохли від любові до Лоувелла Шермана.[156] Галантний кавалер з вусиками помер від раку в тридцять четвертому… Ви слухаєте мене?