Війна і мир 1-2

Ілля Андрійович був трохи червоний від вина та їзди; очі його, затуманені вологою, особливо блищали, і він, закутавшись у шубку, сидячи на сідлі, мав вигляд дитини, яку вирядили гуляти.

Худий, з запалими щоками Чекмар, влаштувавши свої справи, поглядав на пана, з яким він жив тридцять років душа в душу, і, розуміючи його приємний настрій, чекав приємної розмови. Ще одна, третя особа під'їхала обережно (видно, вже вона була навчена) з-за лісу і зупинилася позад графа. Особою цією був старик з сивою бородою, в жіночому капоті і в високому ковпаку. Це був блазень Настасія Іванівна.

— Ну, Настасіє Іванівно, — підморгуючи до нього, пошепки сказав граф, — ти тільки відтупай звіра, тобі Данило всипле.

— Я сам… не ликом шитий, — сказав Настасія Іванівна.

— Шшшш! — зашипів граф і обернувся до Семена.

— Наталію Іллівну бачив? — спитав він Семена. — Де вона?

— Вони з Петром Іллічем від Жарових бур'янів стали, — відповів Семен усміхаючись. — Теж, дами, а швору велику мають.

— А ти дивуєшся, Семене, як вона їздить… га? — сказав граф. — Хоч би й мужчині так!

— Чом би й не дивуватись? Сміливо, ловко!

— А Микола де? Над Лядовським верхом, чи що? — все пошепки питав граф.

— Так точно. Вже ж вони знають, де стати. Так тонко їзду знають, що ми з Данилом іноді дивом дивуємось, — казав Семен, знаючи, чим догодити панові.

— Гарно їздить, га? А на коні ж то який, га?

— Картину писати] Як нещодавно з Заварзинських бур'янів вигнали лиса. Вони переймати стали, від хащів, страх — кінь тисяча карбованців, а їздцеві ціни нема. Егеж, такого молодця пошукати!

— Пошукати… — повторив граф, очевидно жалкуючи, що кінчилась так скоро Семенова промова. — Пошукати, — сказав він, одгортаючи поли шубки і виймаючи табакерку.

— Недавно як від обідні в усій регалії вийшли, то Михайло он Сидорович… — Семен не доказав, почувши гамір гонів з підвиванням не більше як двох чи трьох гончаків, що ясно розлягався в тихому повітрі. Він, нахиливши голову, прислухався і мовчки погрозив панові. — На виводок натрапили… — прошепотів він, — просто на Лядовський повели.

Граф, забувши стерти усмішку з обличчя, дивився перед себе вдалину вздовж перемички і, не нюхаючи, тримав у руці табакерку. Слідом за гавканням собак стало чутно голос по вовкові, поданий у басовитий ріг Данила; зграя приєдналась до перших трьох собак, і чутно було, як заревіли, заливаючись, голоси гончаків, з тим особливим підвиванням, що правило за ознаку гонів по вовкові. Доїжджачі вже не порськали, а улюлюкали, і з-за всіх голосів вирізнявся голос Данила, то басовитий, то пронизливо тонкий. Данилів голос, здавалося, наповняв увесь ліс, виходив з лісу і звучав далеко в полі.

Прислухаючись кілька секунд мовчки, граф і його стременний упевнились, що гончаки розбилися на дві зграї: одна, більша, ревучи особливо гаряче, стала віддалятися, друга полетіла вздовж лісу стороною від графа, і при цій зграї було чутно улюлюкання Данила. Обоє ці гони зливалися, переливались, але обоє віддалялися. Семен зітхнув і нагнувся, щоб поправити шворку, в якій заплутався молодий пес; граф теж зітхнув і, помітивши у своїй руці табакерку, відкрив її і взяв пучку.