Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Лист цей вплинув на Миколу. У нього був той здоровий розум посередності, який показував йому, що треба було робити.
Тепер треба було їхати, якщо не у відставку, то у відпустку. Чому треба було їхати, він не знав; але, виспавшись по обіді, він сказав осідлати сивого Марса, давно не їждженого і страшенно злого жеребця, і, повернувшись на вмиленому жеребці додому, повідомив Лаврушку (лакей Денисова залишився у Ростова) і товаришів, які прийшли увечері, що подає у відпустку і їде додому. Хоч як важко і чудно було йому думати, що він поїде і не взнає зі штабу (що його особливо цікавило), чи буде він підвищений у ротмістри, чи одержить Анну за останні маневри; хоч як дивно було думати, що він так і поїде, не продавши графові Голуховському тройку буланих, яких польський граф торгував у нього і про які Ростов держав парі, що продасть за дві тисячі; хоч яким незрозумілим здавалося, що без нього буде той бал, що його гусари мали дати панні Пшаздецькій на зло уланам, які давали бал своїй панні Боржозовській, — він знав, що треба їхати з цього ясного, гарного світу кудись туди, де все було дурницею і плутаниною. Через тиждень вийшла відпустка. Гусари, товариші не тільки по полку, а й по бригаді, дали обід Ростову, який коштував з душі по п'ятнадцять карбованців підписки, — грали два оркестри, співали два хори співаків; Ростов танцював тропака з майором Басовим; п'яні офіцери качали, обнімали і впустили Ростова; солдати третього ескадрону ще раз качали його і кричали «ура!» Потім Ростова поклали в сани і провели до першої станції.
До половини дороги, як це завжди буває, від Кременчука до Києва, усі думки Ростова були ще позаду — в ескадроні; але переваливши за половину, він уже почав забувати тройку буланих, свого вахмістра Дожойвейка, і турботно почав питати себе про те, що і як він застане в Отрадному. Що ближче він під'їжджав, то сильніше, значно сильніше (наче моральне почуття було підпорядковане тому ж законові тяжіння обернено квадратам відстаней), він думав про свою домівку; на останній перед Отрадним станції дав ямщикові три карбованці на горілку і, як хлопчик, задихаючись, вбіг на ганок дому.
Після бурхливих радощів зустрічі і після чудного почуття невдоволеності тим, що є, бо чекав чогось більшого, — усе те саме, чого ж я так квапився! — Микола став уживатися в свій старий світ домівки. Батько й мати були такі самі, вони тільки трохи постарішали. Новий у них був якийсь неспокій та іноді нелад, якого не бувало раніш і який, як незабаром узнав Микола, походив від поганого стану справ. Соні йшов двадцятий рік. Вона вже перестала кращати, нічого не обіцяла більше того, що в ній було; але й цього було досить. Вона вся пашіла щастям і любов'ю відтоді, як приїхав Микола, і вірна, непохитна любов цієї дівчини викликала в нього радість. Петя і Наташа найбільше здивували Миколу. Петя був уже великий, тринадцятилітній, вродливий, весело і розумно-пустотливий хлопчик, у нього вже ламався голос. З Наташі Микола довго дивувався і сміявся, дивлячись на неї.
— Зовсім не та, — казав він.
— Що, споганіла?
— Навпаки, але статечність якась. Княгиня! — промовив він до неї пошепки.
— Авжеж, авжеж, — радісно сказала Наташа.
Наташа розповіла йому свій роман з князем Андрієм, його приїзд до Отрадного і показала йому останнього листа.
— Що ж, ти радий? — спитала Наташа. — Я така тепер спокійна, щаслива.
— Дуже радий, — відповів Микола. — Він прекрасна людина. Що ж, ти дуже закохана?
— Як тобі сказати, — відповіла Наташа, — я була закохана в Бориса, в учителя, в Денисова, але це зовсім не те. Мені спокійно, твердо. Я знаю, що кращих за нього не буває людей, і так мені спокійно, гарно тепер. Зовсім не так, як раніш…
Микола висловив Наташі своє незадоволення з того, що весілля було відкладено на рік; але Наташа злісно накинулась на брата, доводячи йому, що й не могло бути інакше, що погано було б увійти в сім'ю проти батькової волі, що вона сама цього хотіла.
— Ти зовсім, зовсім не розумієш, — казала вона. Микола замовк і погодився з нею.