Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
Брат часто дивувався, спостерігаючи її. Зовсім не було схоже, щоб вона була закохана наречена в розлуці зі своїм нареченим. Вона була рівна, спокійна, весела, так само, як і раніш. Миколу це дивувало і навіть викликало недовіру до сватання Волконського. Він не вірив у те, що її долю вже вирішено, тим більш, що він не бачив з нею князя Андрія. Йому все здавалося, що що-небудь не те в цьому гаданому одруженні.
«Чому відстрочка? Чому не заручились?» — думав він. Розговорившись раз з матір'ю про сестру, він, на подив свій і почасти на задоволення, побачив, що мати так само у глибині душі іноді недовірливо дивилась на цей шлюб.
— Ось пише, — казала вона, показуючи синові листа князя Андрія з тим затаєним почуттям недоброзичливості, що завжди є у матері проти майбутнього подружнього щастя дочки, — пише, що не приїде раніш як у грудні. Яка ж це справа може затримати його? Мабуть, хвороба! Здоров'я кволе дуже. Ти не кажи Наташі. Ти не дивись, що вона весела: це вже останній дівочий час доживає, а я знаю, що з нею робиться кожного разу, як листа його одержує. А втім, бог дасть, все й гаразд буде, — закінчувала вона щоразу, — він прекрасна людина.
II
Перший час після свого приїзду Микола був серйозний і навіть скучний. Його мучила доконечна потреба неодмінного втручання в ті дурні справи господарства, для яких мати викликала його. Щоб швидше скинути з плечей цей тягар, на третій день після свого приїзду він сердито, не відповідаючи на запитання, куди він іде, пішов з насупленими бровами у флігель до Митецька і зажадав від нього рахунків усього. Що таке були ці рахунки всього, Микола знав ще менше, ніж зляканий і розгублений Митенька. Розмова та обрахунок Митеньки тривали недовго. Староста, виборний і земський, які дожидалися в передпокої флігеля, зі страхом і втіхою чули спочатку, як загудів і затріскотів, наче все підвищуючись, голос молодого графа, чули лайливі і страшні слова, що сипалися одно за одним.
— Розбійник! Невдячна тварюка!.. Порубаю собаку… Не з татусем… Обікрав… — і т. ін.
Потім ці люди з неменшими втіхою і страхом бачили, як молодий граф, весь червоний, з налитими кров'ю очима, за барки виволік Митеньку, ногою та коліном дуже влучно якраз між своїми словами штовхнув його під зад і закричав: «Геть! щоб духу твого, мерзотнику, тут не було!»
Митенька сторч головою злетів з шести східців і втік у клумбу. (Клумба ця була відомою місцевістю порятунку злочинців у Отрадному. Сам Митенька, приїжджаючи п'яним з міста, ховався в цю клумбу, і багато хто з мешканців Отрадного, що ховалися від Митеньки, знав рятівну силу цієї клумби.)
Дружина Митеньки і своячениці із зляканими обличчями виставилися в сіни з дверей кімнати, де кипів чистий самовар і височіло прикажчицьке високе ліжко під стьобаною ковдрою, пошитою з маленьких шматочків.
Молодий граф, задихаючись, не звертаючи на них уваги, рішучими кронами пройшов повз них і пішов у дім.
Графиня, узнавши відразу через дівчат про те, що сталося у флігелі, з одного боку заспокоїлась щодо того, що тепер становище їхнє повинно покращати, з другого боку, вона турбувалася про те, як перенесе це її син. Вона підходила кілька разів навшпиньки до його дверей і слухала, як він курив люльку за люлькою.
Другого дня старий граф відкликав убік сина і з боязкою усмішкою сказав йому:
— А знаєш, ти, голубчику, даремне погарячився! Мені Митенька розповів усе.
«Я знав, — подумав Микола, — що ніколи нічого не зрозумію тут, у цьому дурному світі».
— Ти розсердився, що він не вписав ці сімсот карбованців. Вони ж у нього написані транспортом, а на другу сторінку ти не подивився.
— Татусю, він мерзотник і злодій, я знаю. І що зробив, те зробив, а якщо ви не хочете, я нічого йому не казатиму.
— Ні, голубчику. (Граф був збентежений теж. Він почував, що він був поганим розпорядником маєтку своєї дружини і винний перед своїми дітьми, але не знав, як виправити це.) Ні, я прошу тебе взятися до справ, я старий, я…
— Ні, татусю, ви пробачте мені, коли я зробив вам неприємність; я менше за вас умію.
«Чорт з ними, з цими селянами і грішми і транспортами по сторінці, — думав він — Ще від кута на шість ставок я розумів колись, але по сторінці транспорт — нічого не розумію», — сказав він сам до себе і відтоді більш не втручався у справи. Тільки одного разу графиня покликала до себе сина, сказала йому про те, що в неї є вексель Анни Михайлівни на дві тисячі, і спитала Миколу, що він думає зробити з ним.
— А ось що, — відповів Микола. — Ви мені сказали, що це від мене залежить. Я не люблю Анни Михайлівни і не люблю Бориса, але вони були дружні з нами і вони бідні. Так ось що! — і він розірвав вексель, і цим вчинком сльозами радості змусив ридати стару графиню. Після цього молодий Ростов, уже не беручись більше ні до яких справ, з гарячим захопленням зайнявся ще новими для нього справами псової охоти, що широко була поставлена у старого графа.