Беладонна. Любовний роман 20-х років

Він, повний щирості, зауважив:

— Я сказав це серйозно.

Але вона засміялася вдруге, голосніше, й сказала:

— Про віщо ви говорите?

Радивон хотів відповідати, пояснити, але чужий глузливий тон примадонни, якого вона інколи вживала на кону, зімкнув йому губи. Він з учора вважав її за близьку, рідну людину і за цей короткий час встиг уже зв'язати всі свої перспективи з її прекрасним русявим лицем. Та ця несподіванка — крижаний сміх Катеринин — змусила його критично поставитися до свого хвилювання; він замовк, насупився.

Сірий дощ справляв йому меланхолійний настрій, а розчарування краяло серце. Він стояв серед калюжі нерухомо, як монумент, і, здавалося, рахував очима ліхтарі, що рівною стрічкою бігли в кінець вулиці.

У той час Катерина зрушила з місця й пішла далі, в бік парку. Тоді він очуняв і знову заговорив. Обережно нагадуючи за вчорашній вечір, він прохав не гніватися на нього й пояснити, чому так різко змінилося її ставлення до нього.

Вона удала, ніби здивована, і розсміялась:

— Ставлення?! З чого ви взяли?

І підкреслила:

— У мене нема ніякого ставлення до вас.

Радивон розгнівався й не стримав себе:

— Ви брешете!..

Тоді вона зупинилась і підвела голову. Світ ліхтарів ударив їй під криси капелюшка й окреслив строге лице. Радивон пізнав сірі великі очі й притамував свій гнів.

Згодом вони знову заговорили спокійніше, стриманіше. Але Катерина ввесь час маневрувала, уникаючи відповідати на Радивонові твердження. Вона ніби не пізнавала його й дивувалася тому, що він говорив. Учорашній вечір ніби був і не був; коли ж що й трапилося, то вона не надає цьому ніякого значення. Видно було, що вона шкодує за вчорашню інтимну подію в своєму житті чи боїться її і невміло, грубо поспішає втекти від можливого її повторення. Радивон зрозумів це, і запала йому в груди печаль. Треба було зразу ж повернути додому, до Олени, признатися, що його спіткало, і на все життя закарбувати в собі сьогоднішнє приниження, з тим, щоб не пережити його вдруге. Так слід було б зробити. Але він не міг відірватися від її очей, від учорашніх спогадів. Він зробив спробу довести собі, що його домагання — розбещеність, і для закріплення цих моральних позицій назвав себе розпутником, але цей спосіб катування не дав бажаних наслідків. Вимучена думка й кріпке слово швидко вислизнули з голови, і знову залишилися споріднені між собою печаль, образа й нестримне бажання покласти голову на теплі Катеринині груди і, як учора, задрімати.