Необхідні речі

Алан пройшовся коридором до дверей із табличкою «ВИХІД» якомога тихіше, напоготові в будь-яку мить завмерти на місці від спонукального крику заміни міс Гендрі. Але єдина людина, що заговорила до нього, була маленька дівчинка. Вона стояла у дверях своєї палати, а біляве волосся було стягнуте в кіски, що лежали спереду на її рожевій фланелевій нічній сорочці. У руках вона тримала ковдру. Свою улюблену, судячи з пошарпаного й уживаного вигляду. Вона стояла босоніж, стрічки на кінчиках кіс були перекошені, а очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. То було обличчя людини, що знає про біль більше, ніж мала б знати дитина.

– У вас пістолет, – проголосила вона.

– Так.

– У мого тата також є пістолет.

– Справді?

– Так. Більший, ніж у вас. Більший, ніж цілий світ. Ви Бабай?

– Ні, кицю, – промовив він і подумав: «Підозрюю, Бабай сьогодні сидить у мене в рідному місті».

Він вийшов із дверей у кінці коридору, спустився вниз і вийшов через інші двері в пізні сутінки, задушливі, наче липневий вечір. Він поквапився на стоянку, ледь біжучи. Із заходу, з боку Касл-Рока, гурчав і грюкотав грім.

Він відчинив водійські дверцята універсала та зняв мікрофон рації з гачків.

– База, я машина-один. Як чути?

Єдиною відповіддю був шквал бездумного шуму.

Срана буря.

«Можливо, Бабай спеціально її замовив», – прошепотів голос десь із глибини.

Алан усміхнувся, не розтуляючи губ. Повторив спробу, та відповідь була така ж, тоді зв’язався з поліцією штату в Оксфорді. Їх було чути гучно й чітко. Диспетчер повідомив йому, що неподалік Касл-Рока потужна гроза, тому комунікація місцями неможлива. Навіть телефони, здається, працюють через раз.

– Тоді зв’яжіться з Генрі Пейтоном і скажіть, щоб узяв під варту чоловіка на ім’я Ліленд Ґонт. Для початку – як головного свідка. «Ґонт», «Ґ», як Ґеорґ. Мене чути? Десять-чотири.

– Чути добре, п’ять, шерифе. Ґонт. «Ґ», як у Ґеорґ. Десять-чотири.

– Скажіть йому, що, за моїми здогадками, Ґонт може бути підбурювачем до вбивства Нетті Кобб і Вілми Джерзик. Десять-чотири.

– Вас зрозумів. Десять-чотири.

– Десять-сорок, кінець зв’язку.

Він повісив мікрофон на місце, завів двигун і подався назад у бік Рока. На околицях Бриджтона заїхав на стоянку біля магазину «Червоне яблуко» і потелефонував звідти до себе в кабінет. Двічі почулося клацання, а тоді записаний голос повідомив йому, що телефон наразі не працює.

Алан повісив слухавку й повернувся в машину. Цього разу біг уже по-справжньому. Перш ніж виїхати зі стоянки на шосе 117, увімкнув «світломузику» й почепив її на дах. Проїхавши пів милі, він уже витискав із тремкого й протестуючого «форда» всі сімдесят п’ять.