Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Вже на початку своєї прогулянки Ферміна Даса затулилася мантильєю, і не тому, що боялася бути впізнаною, — адже ніхто її тут не знав, — вона уникала дивитися на роздуті трупи мерців, що лежали, розкладаючись на сонці, повсюди, від залізничної станції до кладовища. Військовий комендант — і він же таки щось ніби мер — пояснив їй: «У нас тут холера». Вона й сама це зрозуміла, бо на губах у обпалених жарким сонцем трупів біліла піна, але не помітила жодної дірочки від кулі в потилиці — отже, тут цих бідолах не пристрелювали з почуття милосердя, як то було за часів їхньої подорожі на повітряній кулі.

— Це справді так, — сказав їй тоді урядовець. — Бог теж удосконалює свої методи.

Відстань від Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги до старовинної цукроварні в Сан-Педро-Алехандріно не перевищувала дев’яти ліг, але жовтий поїзд запізнився на цілий день, бо машиніст був приятелем своїх постійних пасажирів, і, вони раз у раз просили його зупинити поїзд, щоб розім’яти ноги на майданчиках для гри в гольф, які належали банановій компанії, і чоловіки купалися голяка в прозорих річках із крижаною водою, які струменіли з гір, а зголоднівши, бігали доїти корів, що паслися на навколишніх луках. Ферміна Даса вийшла з поїзда в препоганому гуморі й без особливого захвату помилувалася легендарними тамариндами, де вмирущий Визволитель підвішував свій гамак, і переконалася, що їй таки правду казали і ліжко, в якому він помер, було замале не лише для такого славетного героя, а й для семимісячного немовляти. Проте інший екскурсант, який, здавалося, знав усе, сказав, що ліжко — то фальшива реліквія, бо насправді Батько Вітчизни впав і помер, лежачи долі, всіма забутий. Вкрай пригнічена всім, що чула й бачила, відколи виїхала з дому, Ферміна Даса вирушила в дальшу подорож, уже не можучи втішатися спогадами про ту свою давню мандрівку, хоча спершу тільки про це й мріяла, і навіть намагалась обминати селища, пов’язані з її ностальгічними переживаннями. В такий спосіб вона й сама вбереглася від розчарування і вберегла тих, хто ще зміг би її впізнати. З путівців, якими обминала села, вона чула музику акордеонів, чула крики вболівальників на півнячих боях, чула залпи пострілів, що могли свідчити і про справжню війну, і про буйну гулянку, а коли не мала іншої ради, як проїхати через село, то затуляла обличчя мантильєю, щоб уявляти те село таким, яким воно було колись.