Історія ГУЛАГу

Після смерті Сталіна особливі табори, як і всю країну, заполонили чутки. Берія переможе; Берії немає. Маршал Жуков і адмірал Кузнецов йдуть на Москву і беруть Кремль танковою атакою; Хрущова і Молотова вбито. Всіх в’язнів звільнять; усіх в’язнів розстріляють; табори оточено внутрішніми військами, готовими до придушення найменшої ознаки повстання. В’язні переповідали ці історії пошепки і на повний голос, сподівалися і розмірковували[1782].

У той самий час в особливих таборах посилювалися національні організації, зміцнювалися зв’язки між ними. Типовим для цієї епохи є пережите Віктором Булгаковим, якого арештували навесні 1953 року — справді, тієї самої ночі, коли помер Сталін, — за звинуваченням в участі в антисталінському студентському гуртку. Невдовзі його відправили до Мінлагу — особливого табору Інтинського вугільновидобувного табірного комплексу за Полярним колом.

Розповідь Булгакова про атмосферу в Мінлагу дуже відрізняється від спогадів в’язнів попереднього періоду. Він вступив у добре організовану антисталінську й антирадянську громаду. Страйки і протести відбувалися там «регулярно». В’язні ділилися на кілька дуже відмінних одна від одної національних груп, кожна з яких мала свій особливий характер. У прибалтів була «міцна організація, але без добре розвинутої ієрархії». Українці, у більшості своїй колишні учасники повстанського руху, «були дуже добре організовані, їхні лідери до ув’язнення були командирами повстанських загонів, усі добре одне одного знали, і їх організація розбудовувалася майже автоматично».

У таборі були також переконані комуністи, хоча вони поділялися на дві групи: ті, хто просто суворо дотримувався партійної лінії, і ті, хто вважав себе комуністами через віру або переконання — вони вірили у можливість поліпшення становища в Радянському Союзі. Зрештою стало можливим бути антирадянським марксистом — щось абсолютно немислиме в недалекому минулому. Сам Булгаков належав до «Народно-трудового союзу» (НТС) — руху, який за 10–20 років заживе сумної слави; саме його параноїдальна влада вирішила тоді проголосити головною антирадянською організацією.

Для попереднього покоління в’язнів могло б видатися неймовірним і те, чим Булгаков займався в таборі. У Мінлагу в’язням вдавалося видавати рукописну підпільну газету. Політичні в’язні залякали придурків, які «почали їх боятися». Вони також стежили за інформаторами — як це робилося і в інших особливих таборах. Дмитро Панін теж пише про посилення боротьби з інформаторами: