Світова гібридна війна: український фронт
- Автор: Горбулин Владимир Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7760-8
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Світова гібридна війна: український фронт». Краткое содержание книги:
Сутність гібридної війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен – як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному, політичному, економічному,соціальному, гуманітарному, інформаційному. Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення Україною своєї спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності.
Розраховано на політиків, політичних аналітиків, державних службовців вищої ланки, науковців у сфері безпекознавства. Результати дослідження зацікавлять освітян, представників громадянського суспільства, а також національно свідомих громадян.
Після руйнування СРСР, передавши функції постійного члена Ради безпеки ООН Російській Федерації, світова спільнота таким чином надала величезний кредит довіри одній із колишніх радянських республік, найбільшій за розміром, яка фактично перейняла на себе функції ядерної держави. Передбачалося, що нове керівництво Кремля з повагою ставитиметься до принципів міжнародного права та поважатиме права нових незалежних держав. Однак ці сподівання не справдилися. Отже, можна очікувати, що у випадку таких серйозних порушень міжнародного права Москвою має бути розпочатий зворотний процес — позбавлення РФ функцій постійного члена РБ ООН як держави, що знехтувала довірою світової спільноти.
Визначення п’ятірки великих держав — постійних членів РБ ООН, наділених правом вето, — взагалі не є чимось абсолютним. КНР отримала постійне членство у РБ ООН лише у 1971 р. за наполяганням СРСР та завдяки змінам у позиції США, а до того воно належало Китайській Республіці (Тайвань). Коли СРСР припинив своє існування у грудні 1991 р., новостворена Рада глав держав СНД ухвалила рішення щодо членства в ООН та інших міжнародних організаціях. Відповідно до нього, РФ повідомила генсека ООН, що до неї переходять повноваження СРСР у РБ ООН, з чим мовчки погодилися інші постійні члени Ради Безпеки. Жодних дискусій в ООН з цього питання не проводилося, хоча таке рішення мало величезне значення, оскільки йшлося про механізми забезпечення глобальної безпеки та правонаступництво СРСР.
Наслідком такого мовчазного консенсусу стало закріплення уявлення про те, що РФ є державою, тотожною СРСР, який продовжує існувати у вигляді СНД. Російська пропаганда широко підтримує такі погляди міжнародної спільноти, бо вони відповідають сподіванням російських політиків на політичну реінтеграцію пострадянського простору.
Українське керівництво, навпаки, розглядало СНД як механізм цивілізованого розлучення, а не реінтеграції, і чітко проводило курс на зміцнення незалежності. Передачу повноважень СРСР у РБ ООН, так само як і відмову від ядерної зброї, статус Чорноморського флоту, автономію Криму тощо, Україна дещо наївно розглядала як «плату за незалежність». Як тепер з’ясовується, всі ці поступки були марними, і війни з РФ уникнути не вдалося. Понад те, РФ широко використовує право вето в РБ ООН для реалізації своїх агресивних дій і намірів проти України.
Втім, Україна може зробити певні кроки для виправлення тодішніх помилок. Оскільки згода ООН на постійне членство РФ обумовлена лише консенсусним рішенням Ради глав держав СНД, зокрема й України, то нашій державі доцільно відкликати свій підпис, що зробить постійне членство РФ у РБ ООН нелегітимним. Отже, недійсним буде і її право вето. Логічно було б також порушити це питання на Генеральній Асамблеї ООН і розгорнути широку дискусію з питання правомірності постійного членства Російської Федерації у РБ ООН.
У ХХІ ст. нова архітектура європейської безпеки визначатиметься передусім змінами у зовнішньополітичних стратегіях країн регіону, їх баченням свого подальшого розвитку, а також низкою подій, які мають безпосередній вплив на характер безпекового середовища. Європейська стабільність і безпека можливі лише за умов припинення російської агресії та ліквідації її наслідків. Будь-який інший варіант, наприклад, «замирення» на умовах «заморожування» конфлікту, фактичного визнання російської окупації, залишає простір для дестабілізації ситуації у гарячих точках і в регіоні загалом.
Ключовою позицією, за якої стає можливим повернення до процесів регенерації системи європейської безпеки і стабільності, є деокупація території Криму та Донбасу, відновлення Україною контролю над усією лінією своїх кордонів. Реалізація цих завдань відкриє шлях і до розгортання схожих процесів щодо окупованих територій у Молдові та на Південному Кавказі. Очевидно, що такий перебіг подій пов’язаний із значними зрушеннями у характері російського політичного режиму та посиленням міжнародного тиску з метою протидії російській агресії.