Аналітична історія України

Автор: Боргардт Олександр
Год: 2008
Язык: украинский
Жанр: История

Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:

У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року.
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.

Перейти на страницу:

Аби стати на перешкоді зловживанням рабством та відвернути наслідки, що з нього плинуть, нема іншого засобу, як відмінити саме рабство та керувати лише вільними людьми. Цей захід важко провести в країні, де не можна дати відчути панам злі боки рабства, а рабам – переваги свободи, настільки одні є деспотичні, а інші принижені.

(Д. Дідро, Собр. соч., Москва, 1947, т. 10, с. 467)

Як бачимо, й тут пишеться про якесь «зловживання рабством», а чим же тут, власне, зловживати? – чи є щось гірше? Пишеться, поготів, про якісь «злі боки рабства», а – хіба є й «добрі»? Отже, й великий просвітитель не зайшов аж так далеко, можливо, щоби заперечувати саме рабство; як таке…

Він чітко та неспірно висловлюється за його скасування: «нема іншого засобу, як відмінити саме рабство». Іншої думки його опонентка, княгиня Є. Р. Дашкова та сама, що через гвардійський путч висаджувала колись Єкатєріну II на трон. Вона вважає, що починати треба – не з рабства, в жодному разі; та ще й обґрунтовує це:

Освіта веде до свободи, але свобода без освіти породила би лише анархію та безлад. Коли нижчі класи моїх співвітчизників будуть освіченими, тоді вони будуть гідні свободи, бо тільки тоді вони зуміють скористатися нею без шкоди для своїх співгромадян і не зруйнують порядку та відносин, неуникнених за будь–якого трибу правління.

(цит за Л. Я. Лозинская, Во главе двух академий, Москва, 1978, с. 46)

Отже, надати волю рабам (поки що не на часi!) можна буде лише за умови, що вони, всі як один, – освітяться, але от – як добитися саме цього?

Вище ми бачили, як раби та їх пани, одностайно, жевріли по «курних ізбах»; тобто – не надто в цьому й порізнювались. Потім, російський історик повідомив нас, що при царському дворі в Пєтєрбурзі, а значить – на самому верху імперії, – лише половина уміла якось–такось читати; а десь третина – ще й писати. То, чому ж вони були на волі?…

Але, й це ще була не вся правда, бо, від неписьменних та неосвічених недалеко пішли письменні та освічені; та про це є зримі свідоцтва.

Якийсь там піп, що повернувся з Італії, дослівно, – «нє находіл слов для виражєнія» описуючи тамішні «доми прєоґромниє» та «мужіков мєдних», а як уже з’являлося щось і насправді нове, то обмежувався тільки звичним – «зєло удівітєльно». А попи були не останні в російському суспільстві, – за «освітою». Мабуть тому й у рабах не лічилися.

Не відстав від нього й освічений князь Куракін, відряджений до Нідерландів підчас самого кипіння пєтровських перетворень – 1705. Бо в таких словах описував бачений ним на власні очі пам’ятник уславленому Еразмові з Роттердаму: «Сделан мужик медной с книгою на знак тому, который был человек гораздо ученый».

Нагадаємо, це він – Еразм із Роттердаму написав «Похвалу Глупоті», де читаємо безсмертне: «Кому ж, як не глупоті – бути трубачем власної слави?» – і дійсно – кому?

Яка шкода, що ці мудрі та пророчі слова, наче з самого початку заадресовані до Росії, наче призначені для неї, – так і не знайшли там розуміння. Були ніби невідомі, ні М. Ломоносову, ні Є. Дашковой, ні І. Пніну, ні навіть А. Пушкіну. Ні, врешті, як то казали за совєцьких часів: «і многім, многім другім…»

Доповнення 5. Особисте життя «Семіраміди Півночі»

Але, крім історичних «подвигів» улюблениці пройдуватого Вольтера, у «матушкі–імператріци» було ще розлегле особисте життя, яке ми тут дещо оглянемо. Як, за відсутністю місця – не все (на це мало було би окремої книги), то, принаймні, ту його частину, що є загально відомою.

У вік витонченої сентиментальності вона не була сентиментальною, та віддавала перевагу практичній стороні справи, та черпала, мабуть, від цієї сторони свого життя чисто фізіологічне задоволення. Чи не найменшу роль відігравала саме естетика, бо надто часто її обранці, як кажуть в Росії, – «мордой нє вишлі»; досить пригадати хоча би кривого Потємкіна. В нашому короткому огляді ми будемо стало дотримуватись не чуток, а підтвердженої історії. Та одночасно будемо незмінно цікавитись, насамперед, – у скільки обходилися доброму російському народові, що так обожнював свою німецьку властительку, – всі оті її примхи та пристрасті.

Як ми вже писали, першим в Росії (здається) був Сєргєй Салтиков, якого їй підсунула ще Єлізавєта I, охоплена бажанням отримати якнайшвидше «наслєдніка трона», і від якого та його, правдоподібно, й нагуляла; але, тоді не вона розпоряджувалася державними грішми. Наступним був Ґріґорій Орлов, який допомагав висаджувати її на трон, поближче до державної каси. Він протримався якийсь час, поки його не змінив Станіслав Понятовський, потім повернувся знову. Не пройшла цариця, можливо, й мимо його братів. Остаточно він був відставлений, коли прибувши з далеких Фокшан 1772, де підписував угоду про поділ Польщі, – викрив у ліжку «матушкі–імпєратріци» такого собі Васільчікова. Єкатєріна відправила його до маєтку та не дозволила рік з’являтися при дворі. Полишила йому державну пенсію в 150 000 карб. на рік та подарувала ще 100 000 карб. «на ремонт палацу». До того подарувала 10 000 «душ» рабів, всю обставу апартаментів Зимнього палацу, де він перед тим розміщувався, та ще й два срібних сервізи.

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?