Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Вона була дуже розумна, але дуже втомлена. Бідолашна маленька дівчинка — бо саме нею була Джастина: маленькою дівчинкою. Десять років, що розділяли їх, зяяли столітньою прірвою. Якщо в неї виникнуть підозри, її світ перетвориться на руїну, а вона так хоробро захищала його — свій світ! Можливо, вона не захоче цього бачити, навіть якщо сказати їй про це напрямки. То як зробити так, щоб не загострити її уваги? Не педалювати цю тему, але й не з’їжджати з неї негайно.

— Тоді все зрозуміло, — сказав Райнер невимушеним тоном.

— Зрозуміло що?

— Що схожість Дейна з кардиналом стосується загальних рис — зросту, кольору шкіри, постави…

— О! А моя бабуся казала мені, що наш із Дейном батько був дуже схожий зовні на кардинала, — дуже доречно зауважила Джастина.

— А ви коли-небудь бачили свого батька?

— Ні, навіть фото не бачила. Вони з мамою розлучилися назавжди до народження Дейна. — Джастина поманила рукою офіціанта. — Принесіть, будь ласка, ще один капучино.

— Джастино, ви дикунка немилосердна! Дозвольте мені робити вам замовлення!

— Нізащо, чорт забирай! Я здатна сама давати собі раду і не потребую огидних чоловіків, які вказували б, що, як і коли мені робити, затямили?

— Легенько пошкрябати — і виявиш бунтарку, саме так Дейн і сказав.

— Він має рацію. О, якби ви знали, як я не люблю, коли зі мною панькаються, коли мене улещують і метушаться біля мене!

Я люблю сама робити вчинки і не потерплю, щоб мені вказували! Я не прошу пощади, але й сама нікому її не дам.

— Та бачу, бачу, — сухо мовив Райнер. — А чому ви такі стали, Herzchen[13]? Це якась родинна риса?

— Родинна риса? Якщо чесно, то не знаю. Нас по одній на покоління — бабуня, мама і я. А чоловіків — тьма тьмуща.

— Але у вашому поколінні тьми чоловіків чомусь немає. Тільки Дейн.

— Це, гадаю, через те, що мама кинула мого батька. І, здавалося, більше ніким відтоді не зацікавилася. Я вважаю, що це погано. Моя мама — справжня домосідка, їй би подобалося пурхати над чоловіком і всіляко йому догоджати.

— Вона на вас схожа?

— Навряд чи.

— А найважливіше — ви любите одна одну?

— Ми з мамою? — Вона беззлобно всміхнулася, так само, мабуть, як усміхнулася б її мати, коли б її спитали, чи любить вона свою доньку. — Не впевнена, що ми любимо одна одну, але щось таке є. Можливо, то через біологічний зв’язок, не знаю. — Її очі загорілися. — Мені завжди хотілося, щоби вона розмовляла зі мною так, як із Дейном, і ладнати з нею так, як ладнає з нею Дейн. Та, може, їй чогось бракує, а може, — мені… Скоріш за все, мені. Вона набагато краща й добріша людина, аніж я.

— Я з нею не знайомий, тому не можу ані погодитися з вашим судженням, ані заперечити його. Якщо це вас хоч якось утішить, серденько, то мені ви подобаєтеся така, яка ви є. Ні, я нічого у вас не змінював би — навіть вашу сміховинну забіякуватість.

— Це так люб’язно з вашого боку, особливо після того, як я вас образила. Я зовсім не схожа на Дейна, еге ж?