Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Його губи скривилися болісною гримасою.

— Ні. Бідолашна Анналіза. Вона була з жінок-мучениць, які мовчки несуть свій хрест, тому користувалася зброєю, що й близько не була настільки прямою й «вишукано»-експресивною. От жаль, що немає австралійських фільмів, інакше я би вивчив твій лексикон. Ту частину твоєї філіпіки, де йшлося про «чортів копицю», я ще зрозумів, але я й гадки не маю, що таке «Куди не кинь — скрізь клин».

— Це означає невезіння, тільки ще гірше, щось на кшталт відсутності перспективи. — Міцно вчепившись у внутрішній край фонтана широкими пальцями ніг, Джастина ризиковано гойднулася і легко відновила рівновагу. — Втім, насамкінець ти повівся з нею благородно — ти її позбувся. Бо їй набагато краще без тебе, хоча вона, напевне, про це й не здогадується. А я зможу тебе утримати біля себе, бо ніколи не дозволю пролізти мені в душу і заволодіти нею.

— Ну, ти й крута, справді крута, Джастино. А звідки ти про мене все це дізналася?

— Дейна спитала. Звісно, Дейн є Дейн, тому він дав мені лише голі факти, ну, а я зробила з них власні висновки.

— Ще б пак — із «великої» комори твого досвіду! Ах ти ж шахрайко! Кажуть, ти добра актриса, але мені в це не віриться. Бо як ти можеш зображати відчуття, яких ти ніколи у житті не знала? Твій розвиток як особистості на рівні п’ятнадцятирічного дівчиська, а мо, навіть нижче!

Джастина зістрибнула з перепета фонтана і нахилилася вдягнути туфлі. Поворушивши пальцями ніг, вона скрушно похитала головою.

— От чорт, ступні набрякли. — На її обличчі не було жодної ознаки обурення чи образи через останню ремарку Райнера. Наче у ній вимикався якийсь внутрішній слухаючий пристрій, коли її критикували або ж у чомусь звинувачували. І, схоже, таке бувало часто, дуже часто. Те, що вона не відчувала ненависті до Дейна, здавалося дивом.

— Важко відповісти, — нарешті мовила Джастина. — Напевне, я все ж таки вмію це робити, інакше мене не вважали б доброю акторкою, правда ж? Це як… перечікування, розумієш? Ну, моє життя поза сценою. Я консервую себе, я не можу витрачати себе поза театром. Бо актор всього себе віддає публіці. На сцені я — це не я, точніше — послідовність, ціла низка моїх «я». Як на мене, то акторська гра — це спершу інтелект і тільки інтелект, а вже потім — емоції. Перше спричинює друге і доводить його до блиску, удосконалює. Гра — це набагато більше, аніж психологічно переконливо заверещати чи розсміятися. Знаєш, це як маленьке диво: силою думки проникнути до якогось іншого «я», стати тим, ким я могла бути за певних обставин. І це не лише диво — це таїна. Не просто стати кимось іншим, а вмонтувати роль у себе так, немов моя героїня — це я сама. І вона дійсно стає мною. — Збудившись і розхвилювавшись так, що їй несила було сидіти непорушно, Джастина зіскочила з фонтана.