Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Антоній, згодом все програвши, заколеться власним кинджалом, а Клеопатра прийме смерть від отруйної змійки...
Ні, не була Марина новітньою Клеопатрою (чи Клеопатрою свого часу) — як не була й Мессаліною.
Хто в римському світі, який важко було чим здивувати, та не знав Мессаліни, дочки сенатора, жінки напрочуд вродливої, велелюбної, хтивої до безміру, владолюбної, вітряної, яка була ніби в полоні всіх людських вад, ґанджів і пороків; жінка, яка тримала в підкоренні нещасного, слабкого розумом і, ніде правди діти, таки дурнуватого імператора Клавдія (за нього, 50-літнього, вона вийшла заміж — погоня за владою! — у 16 неповних років).
Знаменита безберегою розпусністю, жорстокістю і владолюбством, що теж не знало ніяких меж...
Урешті-решт закінчила тим, чим і мала закінчити, — була вбита кинджалом... Її ім’я стало прозивним для жінок, які, займаючи високе становище, відзначаються порочною поведінкою — ні, не була новітньою Мессаліною Марина Мнішек, хоч би як і хоч би в чому її не звинувачували!
Не була вона і новітньою царицею на кшталт Нефертіті, чий образ «здійнявся з попелу через тридцять століть, хвилюючи нашу уяву і змушуючи ще і ще раз задуматись про тайну краси, що це — «посуд, у якому порожнеча, чи вогонь, що мерехтить у посуді»?
І аж ніяк не була новітньою Сафо з її лірикою — тема любові й жіночої краси.
Не була вона й княгинею Ольгою, дочкою бідного перевізника, яка вважається рівноапостольною, покровителькою Росії (хоч владарювала в Україні, у Києві, де й похована) і «духовною матір’ю руського народу».
Як не була й новітньою Жанною д’Арк, спершу спалена, а потім канонізована католицькою церквою.
І Марфою-посадницею з вільного Новгорода, який заграбастала Москва, не була: коли її страчували, Марфа знайшла мужність вигукнути своїм катам і тим, хто, поставившись до її долі байдуже, не захистив її перед катами: «Помираю громадянкою новгородською!»; чи Катериною Медичі, французькою королевою, чиє тіло після кончини її син, король Генріх III, велів кинути у спільну могилу з жебраками та бомжами; чи Єлизаветою Тюдор (англійська королева), яка царювала 45 років, залишивши після себе сильну країну і безліч легенд, що стали сюжетами прекрасних літературних і драматичних творів; не була вона ні грішницею, ні святою, ні... Ні княгинею Таракановою, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни, безнадійно боролася за руський престол і закінчила свої дні у Петропавлівській фортеці, де померла від сухот, так і не відкривши нікому таємниці свого походження. (Скоріш за все, вона й сама її не знала.) Як не була й «кавалерист-дівицею» Надією Дуровою, чи народною героїнею, якою для Болгарії стала Юлія Вревська. І тим більше — терористкою на кшталт Софії Перовської. Чи святою на кшталт преподобної мучениці Єлисавети. Не була ні Надією Крупською, ні Розою Люксембург, ні тим більше есеркою Марією Спиридоновою, ні тим більше Євою Браун, адже тоді й Гітлера ще не було. І ніколи б не могла зрівнятися у популярності із всенародною улюбленицею «рабинею Ізаурою». Пригадуєте, стандартний серіал бразильський, який колись було зчинив фурор серед радянських глядачів після демонстрації по телебаченню цього «мила», головну роль у якому зіграла актриса Луселія Сантос.
Вулиці порожніли в містах СРСР, як демонструвалося це дешевеньке і простесеньке «мило»! Фан-клуби «рабині Ізаури» виникали. Доходило до того, що маленькі хлопчики (хлопчики, а не дівчатка!) на запитання, ким би вони хотіли стати, коли виростуть, відповідали, не задумуючись:
— Космонавтом або «рабинею Ізаурою»!
Далеко, далеко нашій героїні до такої всенародної любові!
Не була, не була, не була...
А ким же вона була?
...Ні, ні, не була вона і Жанною-Антуанеттою Пуасо, маркізою де Помпадур. Коханка французького короля Людовіка ХV, яка 20 років протрималася біля трону (а це — ой як небезпечно!). Протрималася завдяки своєму холодному, але здоровому розумові, честолюбивому характеру і до всього ж відзначаючись залізною волею.
Її панування протягом 20 років обійшлося Франції у 36 мільйонів франків!
«...За винятком щастя знаходитися з королем, що, звичайно ж, радує мене більше всього, — писатиме вона наприкінці життя, — все інше — тільки переплетіння злоби і ниці, що веде до всіх нещасть, які властиві людям взагалі. Прекрасний сюжет для роздумів, особливо для такої, як я».
Не була вона і Софією Потоцькою, гречанкою, яка з волі долі стала жоною польського аристократа Станіслава Потоцького, з чиєю допомогою Польща була приєднана до Російської імперії Катерини II. Софія Потоцька «виступала в ролі політичного агента, кокетуванням схиляючи Потоцького, який вагався, до пропозиції «північної союзниці»... Була вона не лише гарною жінкою, а й також «янголом або сатаною у плоті», яка ще й зраджувала Потоцького, мужа свого законного, із його... сином.