Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Так, так, він, уже тоді знатний козак і отаман, Іван Заруцький.
Російська цариця Марина Юріївна Мнішек спізнала у своєму молодому житті дві великі любові: першим її, ще дівочим захопленням став царевич, а потім московський цар Дмитрій Іванович, прозваний Лжедмитрієм І (Лжедмитрій II, з яким вона змушена була — під тиском батька, поляків, власної гордині та обставин — «мати справу» і навіть народити од нього дитину, дістався їй з обов’язку, а не з почуття), а другим став він, козак, отаман, наказний гетьман України, боярин московський, а потім авантюрист і державний злочинець, який прийме найлютішу смерть од своїх ворогів; вродливий, ставний та вдатний із себе, розумний та винахідливий, мужній та відважний, яким вона захопилася, як наче з високої кручі в бурхливу безодняву кинулась...
Він і став другим і останнім у її короткому житті коханням...
Вродливець! Наче намальований! Як у пісні співається: «високий та стрункий і на бороді ямка...». Поверх жупана на нім — китайкова черкеска з вильотами, з прорізами й відкидними рукавами, на ногах — червоні сап’янці. Шапка з червоним денцем і малиновим шликом набакир збита.
Пишні вуса. Теж як у пісні співається: «лице біле, чорний вус!..»
Для Марини він увесь був якийсь пісенний, наче нереальний, неземний. Бруд життя до нього не липнув, він завжди був якийсь осяйний, усміхнений, карі очі зичливі, примружено-добрі. Й увесь він хвацький, бравий, голінний... Марина ним милувалася. Любила торкатися його вусищ... Коли він, цілуючи, лоскотав її тими вусами, тихо мліла — від щастя і повноти жіночого задоволення.
Про його походження існує кілька версій. Автор «Піскаревського літописця», вважаючи Заруцького злочинцем, щодо його походження писав, що буцімто він народився «на Москві..., от выезжачего литвина худого». Що він, мовляв, «много времени был в воровстве, у Литвы и у русских воров».
Був він і справді простого роду («худого»). Родом з України, українець з галицького, як тоді казали, міста Тарнопіль.
Для українського вуха в назві цього міста вчувається щось знайоме — хоча на сьогоднішній мапі України міста з такою назвою немає, а є Тернопіль (різниця в одній літері). Нині це на заході республіки обласний центр, розташований на річці Серет (притока Дністра). Виник у XVI ст. навколо польського замка-фортеці. Місцевість, де було засноване місто, називалася Тарнопіль — від польського «тарн», себто терен, терн. Спершу так звалося урочище — Тарнопілля, а потім і однойменне місто навколо фортеці, заснованої у 1540 році... Ймення «Тарнопіль» згодом трансформувалося в українське Тернопіль, себто «Тернове поле», степ, зарослий терном.
Як відомо, терен — дуже колюча рослина з темно-синіми їстівними плодами з терпким кисло-солодкуватим присмаком. Улюблене дерево в народнопісенній творчості українців («Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто в любові не знається, / Той горя не знає...»). Про чий-небудь життєвий шлях, сповнений труднощів, страждань, горя тощо, казали: шлях — устелений терном. Коли неможливо було кудись дістатися, зітхали: заросли шляхи тернами. (У Максима Рильського: «Хочу я ридати — та не маю сліз, хочу вдаль полинути — терном шлях заріс».) Терни — зарості цих колючих рослин...
Іван Заруцький народився в краю терновім і все життя його — така символіка — з малих літ і до загибелі було тернами вкрите. Це наче про нього через віки писатиме поет Щоголів: «Перед ним лежить дорога, вкрита тернами, убога, / Повна крем’яха, курна, і далека, і страшна».
П’ятилітньою дитиною Іванко потрапив у хижі пазурі татарської орди, яка, грабуючи, спустошувала Україну, й опинився на довгі роки в неволі. Не в символічній, тяжкій, а в справжній, адже чи не до юнацьких літ був рабом в мурзи...
Але духом ніколи не падав, сліз задарма не лив — та й що б вони змінили у його житті. Добре вивчив татарську мову (це крім рідної, а також польської та російської). Кмітливий, сильний, він усе вмів, до всього в нього руки стояли, голова варила добре, тож навіть у людоловів користувався деяким полегшенням. Йому довіряли як своєму — мову ж їхню знав і тримався як справжній татарин. Іванко цим скористався, втік з Криму при першій же можливості і після довгих та небезпечних мандрівок, що тільки загартували його і загострили й без того гострий хлопців розум, опинився на Дону — де й став козаком.