Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Саме в Тушині, у таборі Лжедмитрія II, козацький отаман, колишній наказний гетьман, а тоді російський боярин, найавторитетніший в оточенні претендента на російський престол, і познайомився з Мариною Мнішек, відігравши у її подальшому житті таку значну роль, ставши її надійним другом і захисником, а після загибелі Лжедмитрія II і її великою любов’ю...
«...Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після цього не збиралася поступатися своїм місцем іншій (кому — «іншій»? Хіба були тоді якісь претендентки на роль російської цариці? — В. Ч.). Як тільки на історичну арену вийшов Лжедмитрій Другий, вона тут же закрутила і з ним роман... Але і друга авантюра закінчилася так же швидко, а Тушинський вор, як прозвали другого самозванця, теж був убитий. А Марина вже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зорю і (увага! — В. Ч.) зробила чергову ставку на нового кандидата... В цей час велелюбна Марина стала жоною одного з соратників Лжедмитрія Другого — козацького отамана Івана Заруцького... Він поклявся їй, що поверне їй московську корону. Але козака переслідували невдачі. Відомо одне — молода жінка, мати вже двох дітей (звідки це раптом взялися у Марини Мнішек аж двоє дітей? Що за фантазії безберегі, як у Марини було всього лише одне дитинча! — В. Ч.), як свідчать очевидці, і справді покохала цього хороброго (справді хороброго!) чоловіка...»
А тепер щодо так званої «любвеобильности» (велелюбності) Марини Мнішек, як стверджує автор процитованого вище пасажу, що його варто було б назвати пресловутим (одне із значень терміна: який здобув сумнівну або негативну славу, викликавши пересуди).
Не завжди — далеко не завжди! — потяг до протилежної статі, себто до чоловіків, у жінок означає так звану велелюбність. Чи пояснюється нею. Як і не в тому причина, що, мовляв, жінок до цього (в тім числі й до зради) штовхають якісь там... спеціальні гени. (Ба, ба уже й генам не дають спокою!) І що буцімто у зв’язку з цим, твердять деякі спеціалісти, любителі покрасуватися в ореолі сенсацій, число перелюбств у роду хомо сапієнса буде зростати й зростати. (Ба, ба спеціалісти, виявляється, навіть знайшли так звані гени сексуальної невірності саме у жінок. Бідні, бідні жінки. Завжди їм дістається, завжди їх виставляють крайніми!)
Правда, у французів є прислів’я: можна знайти жінку, у якої не було коханців, але неможливо знайти жінку, у якої був тільки один коханець. Уф!.. Дотепно аж-аж! Парадоксальна гра словесами, змагання в оригінальності. Не більше. Тож хай сія гра залишиться на совісті французів, які, судячи з вищенаведеного прислів’я, і геть не цінують — чи, навпаки, високо цінують? — жінок.
Ще правда: чоловіки на відміну від жінок завжди «в бойовій готовності». (Мовляв, природа вимагає продовження роду. Можливо. А тому допомагає чоловікам, пардон, їхній велелюбності, посилюючи у них виробництво — прямо виробничий процес! — сперми. Для продовження, мовляв, роду.)
Приклад? Та хоча б — за браком місця — один. Султан Марокко Мулай Ісмаїл, який помер у 1727 році, був батьком більше тисячі дітей! Себто самотужки значно і значно продовжив рід людський, принаймні марокканський.
Виявляється, із 1154 людських суспільств, культур, цивілізацій, що їх дослідили антропологи та етнографи, лише близько 15 відсотків дотримуються моногамії (одношлюбності), в інших чоловіки мали й по кілька жінок, по 3—5 і навіть по 30 у вождів. (Гареми у цей перелік не входять.)
То, може, хомо сапієнсу загрожує небезпека — як ген зради набере сили, — знищення моногамного шлюбу?
Але все це, в принципі, гадання на кофейній гущі.
З біологічної точки зору для генетичного різноманіття, може, й потрібна часта переміна партнерів, але... Але все це руйнує психіку — адже людина вже давно перестала бути твариною, а тому таке «стрибання» веде до серйозних захворювань. Доведено: у крові одиноких людей без сім’ї збільшується рівень протеїну під назвою інтерлейкін-шість, що веде до закупорення судин і до інсультів та сердечних нападів. Себто потрібна поруч одна, але вірна і надійна подруга, яку можна було б навіть назвати рідною.