Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

— П’ятнадцять.

— Ага, так краще. Умієш цим користуватися? — капітан ткнув пальцем у важку сокиру, заткнуту за пояс молодика.

— З дитинства, пане капітане.

— Це добре, вона стане у пригоді. Що ти про це думаєш? — вказав долонею офіцер.

Вартівник глянув униз. Із цієї висоти дно долини здавалося неспокійним морем. Люди, тварини, вози — все перемішане і сплетене у величезний гобелен. У ті сплетення вливалися нові групи біженців, які шукали порятунку. Імперська дорога була забита людьми, возами, гнаними стадами. Навіть тут, стоячи на вершині, він чув цей натовп. Змішані голоси людей і тварин створювали грізний, похмурий фон. Паніка — це слово підкочувало під горло кислим клубком. Одне слово, один крик про загарбників — і вся ця маса рине в бік дороги, що веде на Лиску, і почне топтати, давити й помирати. Спершу старі, жінки та діти, а пізніше — ті, хто залишився. Одне слово вб’є більше людей, ніж армійська навала.

Він не знав, що сказати.

— Я теж так вважаю, — капітан стояв, розставивши ноги і засунувши пальці за пояс. Чорнена кольчуга, яку він зазвичай носив на чорному шкіряному панцирі, глухо брязнула. — Се-кохландійці зганяють їх сюди, наче рибу в сак. А завтра чи післязавтра з’являться, щоб вибрати кращі шматки.

Це знали всі. Імперія вже три роки хиталася під ударами армії кочівників. Врожаєм цієї війни поки що були п’ять програних великих битв і нескінчена кількість малих сутичок та боїв, що знищили міф про непереможну меекханську піхоту. Кочівники не були якоюсь там бандою, що їй вдалося вдертися на територію Імперії — вони були стотисячною загартованою в боях кінною армією з чудовим командуванням, армією, що вміла використовувати свою перевагу. Рухалися вони вдвічі швидше, ніж меекханські полки, що користувалися мережею імперських шляхів; уникали битв, якщо не мали принаймні двократної чисельної переваги; били туди, де були впевнені в перемозі. Армію кочівників утворювали п’ять великих двадцятитисячних загонів, а їхні бойові а’кеери, що налічували від ста двадцяти до ста п’ятдесяти коней, вміли раптово з’являтися майже в будь-якому закутку на північ від Кременевих гір. Грабували, палили, вбивали і плюндрували все, що стояло в них на дорозі. Центральні провінції Імперії майже триста років тішилися спокоєм. Села, містечка, навіть великі міста не мали мурів і були наче відчинені вулики для рою страшенно голодних шершнів.

Десять днів тому надійшла звістка, що два тих загони завернули на північний захід, перейшли річку і вторглися у підгірні провінції. Тридцять-сорок тисяч вершників легко розбили два імперські полки, що разом налічували не більше ніж п’ять тисяч людей. І почали плюндрувати. Обидва вартівники знали: ще вчора небо спотворював дим палаючих селищ та містечок. Сьогодні горизонт був чистим, що лише посилювало відчуття загрози. Не знати, де перебуває ворог — у сто разів гірше, ніж мати його перед очима.