Улісс
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-61-1
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Улісс». Краткое содержание книги:
Головний герой Леопольд Блум, подорожуючи вулицями Дубліна, водночас мандрує чисельними світами античних міфів та ідей, історичних фактів та іронічних містифікацій. Він прокладає заплутаний маршрут дублінськими вуличками й тавернами початку минулого сторіччя і заразом проникає за лаштунки часопростору, демонструючи, що в одному місці й упродовж одного дня за певних обставин можна торкнутися всього культурного надбання людства, а значить — певною мірою торкнутися вічності.
Завдяки складній поліморфній стилістиці твору, чисельним алюзіям, парафразам і цитуванням «Улісс» і понині вважається одним із найскладніших і найзаплутаніших творів в історії літератури. Йому присвячено не одну сотню наукових праць, досліджень, монографій і книжок, а коментарі до нього часом значно перевершують обсяг самого роману.
Його тінь лежала на камені, над яким він схилився, дописуючи. А чом вона не безкінечна, аж до найдальшої зірки? Темні вони там, сховані за цим світлом, темрява яскріє у сяйві, дельта Кассіопеї, світи. Моя особа сидить тут зі своїм ясеновим жезлом жерця-віщуна у позичених сандалях удень на березі мертвотно-сірого моря, а в бузковій темряві ночі, ніким не бачена, мандрує, керована веліннями незнаних звізд. Я кидаю від себе цю недалекосяжну тінь, особливі для кожного обриси фігури, і кличу її назад до себе. А будь вона нескінченна, чи була б вона моя, формою моєї форми? Хто бачить мене тут? Хто де-небудь, коли-небудь прочитає те, що я оце написав? Знаки на білому полі. Десь комусь твоїм наймилозвучнішим голосом. Добрий єпископ Клойнський{115} видобув запону свого храму зі свого капелюха священнослужителя англіканської церкви: запону простору з кольоровими емблемами, помережаними на його крисах. Постривай-но. Кольорові на пласкому: атож, саме так. Пласке я бачу. Потім думаю про відстань, близько, далеко, пласке я бачу, на схід, назад. Ага, тепер розумію. Враз падає і заклякає в стереоскопі. Клац — і готово. Мої слова здаються вам темними. Насправді ж темрява у наших душах, хіба ні? Милозвучніша. Наші душі, вражені гріхами нашими, горнуться до нас іще щільніше, так, як горнеться жінка до свого коханого — щільніше й щільніше.
Вона мені довіряє, рука у неї ніжна, очі з довгими віями. Але ж куди, скажіть на милість Божу, поведу я її за тією запоною? У неминучу модальність неминучого бачення. Вона, вона, вона. Хто ж вона така? Панна, яка у понеділок озирала вітрину книгарні Годжеса Фіггіса{116}, шукаючи якусь із тих алфавітних книжок, що їх ти збирався написати. Ти прикипів до неї очима. Парасоля звисала у неї з руки на плетеній петлі, настромленій на зап’ясток. Вона живе в Лісон-парку, терплячи свої незлагоди і тішачись своїми забаганками; закохана в літературу. Не забивай нам баки, Стіві: просто повія. Закладаюся, на споді у неї цей дурнячий пояс, а жовті панчохи заштопані грубими вовняними нитками. Поговори про яблука в тісті, piuttosto[57]. Де твоя тяма?
Торкни мене. Ніжний погляд очей. Ніжний ніжний ніжний дотик рук. Я тут самотній. О, торкни мене швидше, зараз. Що це за слово, яке знають усі чоловіки? Тихо я сиджу тут сам один. І сумую. Торкни ж бо, торкни мене.
Він простягнувся горілиць на гострих каменюках, засунувши в кишеню пописаний клапоть паперу та олівець і насунувши на очі капелюха. Саме так робить Кевін Іген, коли лягає покимарити у священний час, призначений для відпочинку. Et vidit Deus. Et erant valde bona[58]. Алло! Bonjour[59], я вас вітаю, як квітку в маю{117}. Лежачи у своєму затінку, він дивився на південний плин сонця крізь вії, що смикалися, мов пір’їни у хвості павича. Я тут увесь у цьому палахтінні. Година Пана, опівденний спочинок фавна. Серед змієподібних рослин, що сочаться смолою, плодів, з яких точиться молоко, де на жовтавих водах колихається широке листя лілей. Біль десь далеко.
Він тужливо поглянув на свої черевики з широкими носаками, недоноски Красеня nebeneinander. Полічив складки на пожолобленій шкірі взувачки, в якій чиясь чужа нога почувалася зручно. Нога, що ступала визначені літургією три кроки, нога, що мені осоружна. Але ж ти радів, коли тобі підійшов черевичок Естер Освальт, знайомої дівчини в Парижі. Hens, quel petit pied[60]! Щирий друг, братня душа: Вайльдове кохання, яке не зважувалося назвати себе{118}. Тепер він мене покине. А хто винен? Я такий, як є. Я такий, як є. Все або нічого{119}.
З озера Кок тече повноводий ручай, звиваючися широкими петлями і наповнюючи вщерть зелено-золоті, оторочені піском лагуни. Тож мій ціпок може попливти туди. Ну, почекаю. Ні, тече вбік, течія наражається на каменюки, вирує, і вбік. Та годі вже про це. Послухай-но: ось чотирислівна мова хвиль: сіісуу, грсс, рсіісс, уусс. Палкий подих вод звідти, де морські змії, здиблені коні та скелі. Вони хлюпотять у заглибинах скель: плесь, плюсь, плись: приплюснуті у бочках. І виснажившися, їхня мова змовкає. А вони шумлять, розпливаючися довкола, пирскаючи піною, що вибухає так, неначе то розпукуються пелюстки квітів.
57
Тут: краще (іт.).
58
І побачив Бог… І ото — вельми добре воно! (лат. Буття, І, 31).
59
Добрий день (фр.).
60
Ти диви, яка маленька нога! (фр.).