Гаррі Поттер і смертельні реліквії

— Коли я женитимусь, — Фред осмикнув комір мантії, — то не звертатиму уваги на такі дурниці. Одягнете, що захочете, а маму я зачарую повним тілов'язом, поки все не закінчиться.

— Зранку вона ще була порівняно нічого, — зауважив Джордж. — Трошки поплакала, що немає Персі, але кому він тут потрібен? Ой, щоб я провалився, повна готовність, вони вже йдуть.

Прямо з повітря в дальньому краю двору почали з'являтися яскраві барвисті постаті. За кілька хвилин сформувався весільний кортеж, що звивистою змійкою посунув через садок до шатра. Екзотичні квіти й зачаровані пташки тріпотіли пелюстками й крильцями на капелюшках чарівниць, а на краватках чаклунів виблискувало коштовне каміння. Збуджений гамір дедалі голоснішав, поступово заглушуючи дзижчання бджіл, коли процесія наблизилась до шатра.

— Розкішно, я здається бачу кілька кузин—віїл, — витягував шию Джордж, щоб краще роздивитися. — їм треба допомогти збагнути наші англійські звичаї, я цим займуся…

— Не спіши, Безвушко, — сказав Фред, рвонув повз зграйку середніх літ відьом, що йшли на чолі процесії, і запропонував: — "Ось… permettez — moi щоб assister vous ", — парочці симпатичних французьких дівчат, які захихотіли й дозволили йому завести їх у шатро. Джорджеві довелося відводити відьом середніх літ, Рон запропонував свої послуги старому міністерському колезі містера Візлі Перкінсу, а Гаррі дісталася стара глухувата пара.

— Здоров був, — пролунав знайомий голос, коли він знову вийшов з шатра й побачив попереду черги Тонкс і Люпина. З такої оказії вона стала білявкою. —Артур нам сказав, що тебе можна впізнати по кучерявому волоссю. Вибач, що вчора втекли з дня народження, — додала вона пошепки, поки Гаррі вів їх по проходу. — У міністерстві зараз панують антивовкулацькі настрої, і ми подумали, що наша присутність тобі зашкодить.

— Та нічого, я все розумію, — сказав Гаррі, звертаючись не стільки до Тонкс, як до Люпина. Люпин на мить усміхнувся, та коли вони відвернулися, Гаррі побачив, що його обличчя знову набрало нещасного вигляду. Він не міг цього збагнути, але не було коли заглиблюватись — через Геґріда стався певний збій. Переплутавши Фредові вказівки, він замість сісти на магічно збільшене й зміцнене крісло в задньому ряду, втелющився одразу на п'ять стільців, і вони тепер нагадували купу розкиданих золотистих сірників.

Поки містер Візлі ремонтував стільці, а Геґрід горлав, просячи вибачення у всіх, хто його слухав, Гаррі поспішив до входу, де побачив Рона віч—на—віч з чаклуном надзвичайно ексцентричного вигляду. Він був трохи косоокий, з довгим, до плечей, білим волоссям, що нагадувало цукрову вату, в шапочці з китицею, що теліпалася перед носом, та в мантії яєчного кольору, від якої аж мерехтіло в очах. На шиї, на золотому ланцюзі, виблискував якийсь чудернацький знак, схожий на трикутне око.

— Ксенофілій Лавґуд, — простяг він руку Гаррі, — ми з дочкою живемо тут, за горою, тож дуже люб'язно з боку добрих Візлі, що вони нас запросили. Здається, ти знаєш мою Луну? — запитав він Рона.

— Знаю, — відповів Рон. — А що, вона не з вами?

— Вона затрималась у вашому чарівному садочку привітатися з гномами, ними там аж кишить! Як мало чаклунів розуміє, скільки цікавого можна навчитися в мудрих гномиків… або, якщо називати правильно, "ґернумблюсів ґарденсадних".

— Наші знають багацько лайок, — сказав Рон, — але то їх, мабуть, навчили Фред і Джордж.

Гаррі саме заводив у шатро групу ворожбитів, коли до нього підбігла Луна.

— Салют, Гаррі! — привіталася вона.

— Е—е… мене звати Барні, — пробурмотів збитий з панте—лику Гаррі.

— О, то ти й це змінив? — весело поцікавилась Луна. —А як ти впізнала?…

— О, з виразу обличчя, — пояснила дівчина.

Як і батько, Луна була вбрана в яскраво—жовту мантію, яку доповнила великим соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було навіть доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.

Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі. Розпрощавшись зі співрозмовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала: —Татку, дивися… один гномик мене таки вкусив!

— Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна! — зрадів містер Лавґуд, хапаючи Луниного пальця й розгля даючи сліди укусу, з якого сочилася кров. — Луно, дитино моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів — скажімо, несподіване бажання заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою — не стримуйся! Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!

Рон, що проходив повз них, голосно пирхнув.

— Рон хай собі сміється, — незворушно сказала Луна, коли Гаррі вів її та Ксенофілія до їхніх місць, — але батько дуже серйозно досліджував чари ґернумблюсів.

— Справді? — відказав на це Гаррі, котрий давно вже постановив собі не сперечатися з Луною щодо специфічних поглядів її батька. — Може, все ж змастити чимось цей укус?

— Ой, та навіщо, — Луна замріяно смоктала пальця, розглядаючи Гаррі з голови до п'ят. — Ти такий елегантний. Я казала татові, що більшість буде у вечірніх мантіях, проте він вважає, що на весілля треба одягати сонячні кольори, на щастя.