Гаррі Поттер і смертельні реліквії
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Язык: украинский
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і смертельні реліквії». Краткое содержание книги:
— Тебе заносить! —крикнув Скрімджер, встаючи з крісла. Гаррі теж зіскочив на ноги. Скрімджер пошкутильгав до Гаррі й боляче штрикнув його в груди кінчиком чарівної палички — вона пропалила Гаррі дірку у футболці, неначе запалена сигарета.
— Гей! — вигукнув Рон, схоплюючись і хапаючись за свою паличку, однак Гаррі його зупинив:
— Ні! Хочеш дати йому зачіпку нас заарештувати?
— О, згадав, що ти вже не в школі? — гаркнув Скрімджер, важко дихаючи прямо в обличчя Гаррі. — Згадав, що я не Дамблдор, щоб вибачати тобі нахабство й непокору? Носишся зі своїм шрамом, наче з короною, Поттере, та не тобі, сімнадцятирічному пацанові, казати мені, що я маю робити! Давно вже пора тобі навчитися поважати інших!
— Повагу треба заслужити, — відрізав Гаррі. Затряслася підлога. Почулися квапливі кроки, двері роз чинилися й забігли містер та місіс Візлі.
— Ми… почули начебто… — почав містер Візлі, стриво жено дивлячись на Гаррі й міністра, що стояли буквально ніс у ніс. —…якісь крики, — важко дихала місіс Візлі.
Скрімджер відсахнувся на кілька кроків від Гаррі, дивлячись на дірку, яку пропалив у його футболці. Він уже шкодував, що не стримався.
— Це… нічого, — прохрипів міністр. — Мені… прикро через таке твоє ставлення, — додав він, ще раз пильно вдивляючись в обличчя Гаррі. — Ти, здається, вважаєш, ніби в міністерстві не бажають того, чого ти… і Дамблдор… бажали. Ми повинні працювати разом.
— Мені не подобаються ваші методи, пане міністре, — відказав на це Гаррі. — Пам'ятаєте?…
Він удруге підняв праву руку й показав Скрімджерові шрами, що й досі проступали зверху на долоні білими літерами: "Я не повинен брехати". Скрімджерове лице закам'яніло. Він одвернувся, нічого не кажучи, й пошкутильгав з кімнати. Місіс Візлі поспішила за ним. Гаррі чув, як вона зупинилася біля задніх дверей. Через одну—дві хвилини пролунав її голос:
— Його вже нема!
— Що він хотів? — запитав містер Візлі, дивлячись на Гаррі, Рона та Герміону, поки місіс Візлі бігцем поверталася.
— Віддати те, що нам лишив Дамблдор, — пояснив Гаррі. — Вони тільки зараз нарешті ознайомили нас з його заповітом.
Невдовзі в садочку, за столами, три предмети, одержані від Скрімджера, переходили з рук у руки. Усі захоплено вигукували, розглядаючи світлогасник та "Казки барда Бідла", а також ремствували, що Скрімджер відмовився віддати меч, хоч ніхто не розумів, навіщо Дамблдор залишив Гаррі старого снича. Коли містер Візлі уже втретє чи вчетверте вивчав світлогасник, місіс Візлі нерішуче сказала:
— Гаррі, дорогенький, усі такі голодні, ми не хотіли почи нати без тебе… може, подавати вже вечерю?
Усі якось квапливо повечеряли, поспіхом заспівали «Мно—гая літа», швидко проковтнули торт — і свято закінчилось. Геґрід, якого запросили на завтрашнє весілля, але який ніяк не вмістився б у вже й так переповненому "Барлозі", пішов розбивати собі намет на сусідньому полі.
— Зустрінемось нагорі, — прошепотів Гаррі Герміоні, коли вони допомагали місіс Візлі прибирати в саду. — Як усі полягають спати.
У кімнатці на горищі Рон розглядав світлогасник, а Гаррі наповнив Геґрідів гаманець із кротячої шкурки, але не грішми, а найціннішими для нього речами, хоч деякі з них, мабуть, не варті були нічого: Картою Мародера, уламком Сіріусового зачарованого дзеркальця та медальйоном Р.А.Б. Він міцно затяг шнурок і повісив капшучок на шию, а тоді сидів собі, тримаючи старого снича й дивлячись, як той кволо тріпоче крильцями. Нарешті в двері постукала Гермі—она і навшпиньки зайшла.
— Глушилято, — прошепотіла вона, махнувши чарівною паличкою в бік сходів.
— Ти ж не схвалювала це закляття? — здивувався Рон.
— Часи міняються, — відповіла Герміона. — Ану, проде монструй нам світлогасник.
Рон одразу послухався. Тримаючи його перед собою, клацнув. Єдина їхня лампа негайно згасла.
— Річ у тім, — прошепотіла Герміона в темряві, — що того самого ефекту можна досягти перуанським порошком "Роз чинної темряви".
Почулося легеньке клацання, кулька світла з лампи полетіла на стелю й знову всіх освітила.
— Усе одно він класний, — наче виправдовуючись, сказав Рон. —А ще кажуть, Дамблдор сам його винайшов!
— Я знаю, та навряд чи він вписав тебе в заповіт тільки для того, щоб ти вимикав нам світло!
— Думаєш, він знав, що міністерство конфіскує його заповіт і дослідить усе, що він нам заповів? — поцікавився Гаррі.
— Безперечно, — сказала Герміона. — Він не міг написати в заповіті, чому дарує нам ці речі, та все одно незрозуміло…
— …чому він нічого не натякнув, як ще був живий? — договорив за неї Рон.
— Саме так, — погодилася Герміона, гортаючи "Казки барда Бідла". — Якщо ці речі такі важливі, що варто їх передавати прямо під носом у міністерства, то він мав би нам якось пояснити… хіба що вважав, що це й так очевидно.
— І помилився, га? — знизав плечима Рон. — Я завжди казав, що він ненормальний. Геніальний і все таке, але шизо—нутий. Заповів Гаррі старого снича… якого біса він це зробив?
— Поняття не маю, — сказала Герміона. — Коли Скрімджер примусив тебе, Гаррі, його взяти, я була переконана, що має щось статися!
— Ну, так, — погодився Гаррі. Пульс у нього прискорився, коли він підняв пальцями снича. — Я ж не збирався перенапружуватися на очах у Скрімджера.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла Герміона.
— Як я зловив снича у своєму найпершому квідичному матчі? — нагадав їй Гаррі. —Ти що, забула?
Герміона була спантеличена. Зате Рон почав хапати ротом повітря й несамовито показувати то на Гаррі, то на снича, поки до нього не повернувся дар мови.
— Це ж той, що ти його ледь не ковтнув!
— Точно, —підтвердив Гаррі, й серце його калатало, коли він притис губи до снича.
Той не відкрився. Розчарування й крах надій закипіли всередині й Гаррі опустив золотистий м'ячик. Але Герміона раптом скрикнула:
— Напис! На ньому щось написано, дивіться!
Від подиву й хвилювання Гаррі трохи не випустив снича з рук. Герміона не помилялася. На гладенькій золотистій поверхні, там, де кілька секунд тому нічого не було, з'явилися три слова, виведені навскоси тоненькими буквами. Гаррі впізнав Дамбддорів почерк.
"Я відкриваюся наприкінці".
Ледве він прочитав, як слова знову зникли.
— "Я відкриваюся наприкінці…" Що б це означало? Герміона й Рон, нічого не розуміючи, похитали головами.
— Я відкриваюся наприкінці… наприкінці… відкриваюся наприкінці…
Та скільки б і з якими інтонаціями вони не повторювали ці слова, їхній зміст розгадати не вдавалося.
— А меч, —сказав урешті—решт Рон, коли вони вже кинули спроби розтлумачити напис на сничі. — Чому він хотів, щоб Гаррі успадкував меча?
— І чому нічого мені не сказав? — неголосно промовив
Гаррі— — Меч був там, висів торік на стіні в його кабінеті під час усіх наших розмов! Якщо він хотів мені його передати, то чому не передав ще тоді?
Враження було таке, ніби він сидить на іспиті з питанням, на яке має знати відповідь, але загальмований мозок нічого не підказує. Може, він торік чогось не вловив під час довгих розмов з Дамблдором? Може, він мав знати, що це все означає? Може, Дамбддор сподівався, що він усе збагне?
— А ця книжка, —замислилася Герміона, — "Казки барда Бідла". … я й не чула про такі казки!
— Не чула про "Казки барда Бідла"? —недовірливо пере питав Рон. —Ти що, жартуєш?
— Не жартую! — здивувалася Герміона. — А ти їх знаєш? —Та звичайно ж!
Гаррі відволікся від думок і глянув на них. Це ж було безпрецедентно — щоб Рон прочитав книжку, про яку не знала Герміона. Але Рона теж спантеличили їхні здивовані погляди.
— Та перестаньте! Усі старі дитячі казки написав Бідл! "Фонтан фортуни"… "Чаклун і горщик—стрибунець"… "Бебіті Ребіті та її реготлива кукса"…