У відкритому морі

Потім знову привели старого. І я, як найпідліша з підлих, мусила брехати йому:

«Мовчання ваше вже даремне, — перекладала я слово в слово ганебну брехню Штейнгардта, а зондерфюрер стежив за інтонаціями мого голосу. — Матрос Костянтин Чупчуренко нам усе розповів. Ми тільки хочемо уточнити відомості…»

«Брешете, собаки! — перебив він мене. — Матрос Чупчуренко — мій вихованець. Він не може бути зрадником».

Яка я була вдячна йому за непохитну віру у свою людину! В той момент я побачила вас, Вікторе Михайловичу, і немов почула голос: «Тримайся, Катю, ми в тебе віримо, ти витримаєш цю муку».

Що було далі, я не зможу точно передати. Таке буває тільки у важкому, кошмарному сні. Якщо можна балансувати на грані свідомості і божевілля, то я була на цій межі.

Я не пригадую всього, але бачила, як заклали в лещата руку старого і піднесли до неї свічку. Шкіра задиміла, тріщала і лопалась, а старий моряк тільки раз докірливо сказав: «Нащо руку переводите, йолопи? Усе це марно».

Потім йому викручували зв'язані руки палицею і підтягували їх до потилиці. Били по п'ятах. А він усе мовчав і тільки з недоброю усмішкою дивився на катів.

Мені здається, що тут і катам стало страшно. Штейнгардт уже не помічав, що мене трясе лихоманка, що я плутаю фрази. Він сам узявся плямами, скажено кричав на старого, бив його. І лють гітлерівця перед непохитною волею моряка виглядала жалюгідно.

В камері катувань я зрозуміла, що можна перемагати духом, що я мушу вистояти і повідомити всім нашим про подвиг героїв. Це був мій обов'язок, моя плата за їх презирство до «зрадниці». Я вся здригалася від внутрішніх ридань, але очі мої були сухі. Духовна сила моряків вберегла мене від істеричного вчинку. Тільки дома я наплакалася вволю.