Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

— Не р-р-розмовляти! — хрипко каркнув Фумле-Друмле Нільсу в самісіньке вухо, — а то я виклюю тобі очі.

І щоб Нільс не сприйняв його слова за жарт, клюнув його спершу в ногу. А ворон, який тримав Нільса в кігтях, так струсонув його, що Нільс по самісінькі вуха провалився в комір власної сорочки.

— Тепер у дор-рогу! — скомандував Фумле-Друмле.

— У дор-рогу! Скор-ріше в дор-рогу! — каркнув у відповідь його товариш, і обидва ворони люто залопотіли крильми.

Нільс хоча й звик літати, але цього разу подорож повітрям не дуже йому сподобалася. Він бовтався, як мішок, між небом і землею. Воронячі кігті дряпали йому спину, комір наповзав на самісінькі очі.

«Треба запам'ятати дорогу, — думав Нільс. — Як же це ми летіли? Спершу над озером, потім повернули направо. Отже, по дорозі назад слід звертати наліво… А ось і ліс! Добре, якби сорока попалася назустріч. Вона вже на цілий світ роздзвонить про моє нещастя, — може, і гуси дізнаються, де я. Вони тоді неодмінно прилетять мені на виручку».

Але сороки ніде не було видно.

«Ну гаразд, я і сам виплутаюся з біди», — подумав Нільс.

На одному дереві Нільс побачив лісового голуба і голубку. Голуб надувся, розпушив пір'я і гучно, переливчасто воркував. А голубка, схиливши голову набік, слухала його й од задоволення погойдувалася з боку на бік.

— Ти найкрасивіша, найкрасивіша, найкрасивіша! Немає нікого красивішого за тебе, красивішого за тебе, красивішого за тебе! Ні в кого немає таких пістрявих пір'їнок, таких гладесеньких пір'їнок, таких м'яких пір'їнок! — співав голуб.

— Не вір йому! Не вір йому! — прокричав зверху Нільс. Голубка так здивувалася, що навіть перестала розгойдуватися, а в голуба від обурення забулькотіло в горлі.

— Хто, хто, хто… хто сміє так перечити, так перечити? — забурмотів він, озираючись.

— Викрадений воронами! — вигукнув Нільс. — Скажіть Ацці… Але зараз же він побачив гострий дзьоб Фумле-Друмле.

— Бер-р-режи свої очі! — каркнув ворон.

З усього було видно, що Фумле-Друмле готовий виконати погрозу. Нільс увібрав голову в плечі й сильніше примружився.

Коли він знову розплющив очі, старий ліс був уже позаду.

Вони летіли над молодесеньким березовим гайком. Бруньки на гілках уже почали лопатися, і дерева стояли наче в зеленому пуху.

Веселий дрізд кружляв над берізками, то злітав угору, то сідав на гілку і без угаву щебетав:

— Ох, як добре! Ох, як добре! Ох, як добре!

І, передихнувши трохи, починав цю пісеньку спочатку, тому що жодної іншої він не знав.

— Ох, як добре! Як добре! Як добре!

— Ну це кому як! Кому добре, а кому і не дуже! — вигукнув Нільс.

Дрізд задер голову догори й із здивуванням прокричав:

— Хто це тут незадоволений?

— Воронячий бранець! Воронячий бранець!

Цього разу ухилитися від ворона Нільсу не вдалося. Фумле-Друмле налетів на нього і твердим, гострим дзьобом стукнув прямо в лоба. Удар був такий сильний, що Нільс, наче маятник, захитався — вправо-вліво, вправо-вліво — і сорочка його загрозливо затріщала.

Будь-кого іншого такий удар назавжди відучив би суперечити воронам, але Нільса не так-то легко було залякати.

Пролітаючи над селом, він побачив шпаківню, прилаштовану на високій березі. Біля шпаківні сиділи шпак і шпачиха і весело співали:

— У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!

— Їх викрадуть ворони, як і мене! — закричав Нільс, пролітаючи над ними.

— Хто це кричить? Кого поцупили ворони? — заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.

— Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! — прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.

Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.