Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми
- Автор: Лагерлеф Сельма Оттилия-Ловиса
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Махаон-Україна
- ISBN: 966-605-511-2
- Переводчик: Лобарська
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми». Краткое содержание книги:
З
До вечора Смірре наздогнав диких гусей. З високого, обривистого берега він побачив вузеньку піщану мілину і на ній зграю Акки Кебнекайсе. Цю зграю неважко було впізнати, — яскраво-білі крила Мартіна видавали її навіть здалеку, навіть у темряві.
Місце для ночівлі було пречудове. З однієї сторони його захищала прямовисна скеля. З другої — бурхливий потік, по якому стрімко проносилися уламки крижин.
«Ні, тобі по цій скелі не спуститися, — міркував сам про себе лис Смірре, дивлячись вниз. — Тут і лапу поставити нікуди».
І раптом Смірре нашорошив вуха. За два кроки від нього хтось обережно крався по дереву. Не повертаючи голови, Смірре скосив очі.
Маленька вертка куниця, звиваючись усім тілом, ковзала по гладенькому стовбуру вниз головою. У зубах вона тримала задушене пташеня.
Хоча Смірре і був голодний, але здобич у зубах у куниці не викликала у нього заздрості. Позаздрив він іншому.
«От би мені так лазити, як оця куниця! — подумав Смірре. — Тоді стара Акка зі своєю зграєю не спала б зараз на пісочку… Але все одно ці гуси від мене не втечуть!»
Смірре трохи відійшов від дерева, щоб куниця не подумала, ніби він збирається відняти у неї здобич, і привітним голосом сказав:
— От приємна зустріч!
Але куниця вирішила, що буде набагато розсудливішим, якщо вона підніметься вище. І вона в одну мить вибігла мало не на саму верхівку дерева.
— Куди ти? Постривай! Я тільки хотів побажати тобі смачного, — сказав Смірре. — Щоправда, мене трохи дивує, що ти при твоїй спритності задовольняєшся таким дріб'язком… Втім, у кожного свій смак.
Куниця нічого не відповіла.
— Все-таки не можу тебе зрозуміти, — не вгамовувався Смірре. — Поряд ціла зграя диких гусей — хапай собі на вибір! — а вона з якоюсь нещасною пташкою вовтузиться.
Куниця вже встигла розправитися зі своєю здобиччю і спустилася нижче.
— Чого ж ти сам час гаєш? Брешеш, мабуть, рудий шахраю!
— Якщо не віриш, подивися сама. А я й так ситий, — сказав Смірре.
Куниця зісковзнула з дерева і, підбігши до обриву, зазирнула вниз.
— А й справді, гуси! — сказала вона і почала спритно спускатися до обриву.
Смірре стежив за кожним її рухом.
«Хоч мені й не перепаде нічого, — думав він, — зате я помщуся цим бродягам за всі свої образи».
А куниця спускалася дедалі нижче. Вона повисала то на одній лапі, то на другій, а якщо вже зовсім не було за що вчепитися, змією ковзала по розщілинах.
Смірре не зводив з неї очей.
Ось уже куниця біля самої річки. Зараз вона дістанеться до мілини…
Затамувавши подих, Смірре чекав передсмертного гусячого крику.
І раптом він побачив, що куниця шльопнулася у воду. Потім шумно залопотіли крила, й уся зграя стрімко знялася в повітря.
Смірре встиг перерахувати гусей. Їх було як і раніше чотирнадцять.
— Утекли! Знов утекли! — прохрипів Смірре. — Ця дурна куниця тільки злякала їх… Ну, я вже з нею поквитаюся! — І він заклацав зубами.
Але коли куниця знову показалася на березі, Смірре і глянути на неї не захотів — таким у неї був жалюгідний вигляд.
Вода струмками стікала з її довгої шерсті. Обважнілий, намоклий хвіст волочився по землі. Вона часто дихала, раз у раз потираючи голову передніми лапами.
— Ведмідь ти клишоногий, а не куниця! — презирливо випалив Смірре. — Все зіпсувала.
— Та хіба ж я винна? — жалібно сказала куниця. — Я вже зовсім поряд була, я вже й гусака собі приглянула — найбільшого, жирного, білого… А він як стукне мене каменюкою по голові! Я так у воду і звалилася… Подумати лише — гусак, а камінням кидається! От би вже анізащо не повірила, якби хтось інший сказав.
— А ти й собі не вір, — сказав Смірре, — не гусак це. Це все він, хлопчисько проклятий!
— Який іще хлопчисько? Не вигадуй! Там самі лише гуси… Але Смірре вже не слухав її. Він кинувся наздоганяти зграю.
4
Повільно й утомлено летіли сонні гуси над річкою. Високо в небі світив місяць, і гусям було добре видно, як річка чорною, блискучою стрічкою звивається серед скель. Скелі стискали її з обох сторін, перегороджували їй шлях завалами і нарешті зовсім загнали під землю. Але річка і під землею пробила собі русло і, вирвавшись назовні, вируючим водоспадом обрушилася на дно ущелини, піднімаючи стовпи водяного пилу і піни.
Тут, біля підніжжя водоспаду, на слизькому камінні, серед бушуючого виру, гуси вирішили провести залишок ночі.
Слід сказати, це було не дуже зручне місце для мирного відпочинку — лише й остерігайся, аби не знесло бурхливим потоком! Зате від диких звірів — прихисток надійний.