Велика рiдня

«Це треба, щоб завтра мати прийшли – яблука позбирали пiд старими деревами. А на рiк, певне, зацвiте молодий садок. Спочатку з зелених коронок рожевi пуп'янки проглянуть…» Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу почув, де господар лежить. Зупинився перед ним, обдав теплою парою.

– Но, Карий!

– Кому що, а курцi просо.

Розплющує очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.

– Вставай, лежню, ранок недалеко, – смiється дiвчина, тягнучи його за руку. – Горенько менi з тобою. Та хоч посунься. Увесь пiджак зайняв, i клаптика жалiє.

– Я – увесь пiджак? Та як же це увесь? Та я тобi увесь, – не знає спросоння, що сказати.

– Лихо моє, що вiн меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! – обвиває руками пругку парубочу шию.

– Хоч не задуши, – хто тобi так гарно i багато про все буде розповiдати! – нарештi зовсiм прокидається.

– А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогадаєшся.

– Яка?

– Вiдгадай.

– Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?

– Мало не вгадав, – щасливо пирхає в руку. – Старий посварився з Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а зиск подiлити не змогли – Созоненко крутити почав. Тодi Сафрон розсердився, почервонiв та як стукне кулаком по столi: «Щоб я твого клятого духу на своєму подвiр'ї не чув, душа твоя тринадцята!»

– Так i сказав?

– Так i сказав.

– А Созоненко що?

– Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак. Тiльки вже надворi зiтхнув: «Напрасно ви, Сафроне Андрiйовичу, зобижаєте мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцiєю. Коли б не я – дулю б ви мали, а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А я настояв, я, щоб почекати деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен бiльший получити на законнiй комерчеськiй основi», – перекривила Созоненка.

– А Сафрон що?

– Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.

– Попав? – смiється Дмитро.

– Жаль, що не влучив, – щиро жалкує дiвчина. – Ох же й дременув лавушник! А калитку обома руками на животi затис.

От i поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек мiж собою розбили.

– Гляди, чи ворон ворону око виклює… Не вiриться щось.

– Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що – за найбiднiшого вiддасть… Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене шукати…

Мiцно пригортає парубка, ще мiцнiше цiлує в уста i бiжить по росi, шарудячи широкою спiдницею.

– Почекай, Марто.

– Потiм, у суботу дожидайся.

Клубляться тумани в долинi i непроглядною пеленою закривають дiвчину вiд хлопця…