Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.
- Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.
- З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем - хоч вона й здавалась неправдоподібною:
- Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.
- В яку гру ти вмієш грати, хлопчику? - вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.
- Тільки в дурня, міс.
- То й залиш його в дурнях,- сказала міс Гевішем Естеллі.
Так ми сіли грати в карти.
Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько [67] туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей - навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата - савана.
Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.
- Він на даму каже краля, цей хлопчик! - зневажливо заявила Естелла, коли ми скінчили перший кін.- І які у нього пошерхлі руки! А черевики які простацькі!
Раніш мені й на думку ніколи не спадало соромитися своїх рук, але тепер я глянув і подумав, що й справді вони якісь недоладні. Презирство її до мене було таке сильне й заразливе, що передалося й мені.
Вона виграла, і тепер я роздавав. Я тут-таки збився - що й не дивно було, коли збоку хтось тільки й чигає, щоб ти що-небудь зробив не до ладу,- а вона прозвала мене дурним і незграбним простаком.
- Ти нічого не відповідаєш їй,- озвалась до мене міс Гевішем, що дивилась на нашу гру.- Вона всіляко обзиває тебе, а ти мовчиш. Якою вона тобі здається?
- Мені б не хотілося цього говорити,- пробелькотів я.
- А ти скажи мені на вухо,- міс Гевішем нахилилась ближче до мене.
- Вона здається дуже гордою,- пошепки відповів я.
- А ще?
- І дуже вродливою.
- А ще?
- І дуже злою.
(Естелла в цю мить глянула на мене з безмежною відразою.)
- А ще?
- І ще мені хочеться додому.
- І ти не хочеш більш ніколи її бачити, хоч вона дуже вродлива? [68]
Не знаю, може, мені й захочеться її ще побачити, але зараз я хотів би додому.
- Скоро підеш,- голосно сказала міс Гевішем.- Дограй до кінця.
Якби не той її загадковий усміх напочатку, я б нізащо на повірив, що міс Гєвішем може усміхатись. На запалому її обличчі застигла похмура настороженість - очевидно, ще відтоді, як усе навкруг неї застигло,- і здавалося, що вже ніщо не зможе її розвіяти. Груди у неї запали, і вона зсутулилась, і голос у неї запав, зробився глухіш і безживний, та й уся вона справляла Ераження зане-палої тілом і душею, всередині й ззовні, пригніченої якимось нищівним ударом.
Естелла й цього разу обіграла мене і кинула карти на стіл з таким виразом, наче їй бридко було й вигравати у такого нездари, як я.
- Коли ж тобі знов сюди прийти? - промовила міс Гевішем.- Дай-но я подумаю.
Я вже хотів нагадати їй, що сьогодні середа, але вона зупинила мене все тим самим нетерплячим порухом пальців правої руки.
- Ні, ні! Мене не цікавлять ні дні тижня, ні тижні місяця! Прийдеш через шість днів. Ти чуєш?
- Чую, мем.
- Естелла, проведи його. Даси йому попоїсти, й хай він походить там, поки їстиме. Іди, Піпе.
Я пройшов за вогником сзічки вниз, як був пройшов за ним угору, і Естелла поставила її там, де взяла, коли ми входили. Поки вона не відімкнула зовнішніх дверей, мені мимоволі здавалося, що надворі вже ніч. Сяйво дня зовсім спантеличило мене, так неначе я провів у тій дивовижній кімнаті при світлі свічок багато-багато годин.
- Почекай тут, хлопчику,- сказала Естелла і зникла, замкнувши за собою двері.