Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
Упоравшись із моїм омиванням, місіс Джо вдягла мене в чисту й деручку, як мішковина, білизну, немов юного покутника у волосяницю, втисла в неможливо тісний та незручний костюм і вручила містерові Памблечуку, котрий прийняв мене, як шериф злочинця, і сподобив повчанням, укладеним, певно, ще заздалегідь:
- Будь повік вдячний усім своїм друзям, хлопчику, і надто тим, хто виховав тебе власною рукою!
- Прощавай, Джо!
- Хай бог береже тебе, Піпе, друзяко!
Я ще ніколи в житті не розлучався з Джо і від напливу почуттів та змилків в очах спершу навіть зірок не бачиз з візка. Але мало-помалу вони засвітилися в небі, хоч мені від цього анітрохи не прояснилося, чому я маю їхати до міс Гевішем і в які ігри муситиму там грати.
Заклад містера Памблечука на Головній вулиці нашого міста весь просяк перчано-борошняним духом, як і годиться закладові крамаря, що торгує зерном та насінням. Мені здалося, що він, мабуть, неабиякий щасливець, бо має у своїй крамниці так багато маленьких шухлядок; я не витерпів і заглянув у декотрі з тих, що були нижче, а побачивши там повно перев'язаних пакетиків з рудого паперу, ще подумав, що погожої пори насінню та цибулинкам дуже кортить вирватись із цих темниць і розцвісти на волі.
Розмірковував я над цим раненько-вранці на другий день після приїзду. Попереднього вечора мене зразу послали спати в комірчину у мансарді, де похила покрівля в кутку так низько опускалася до ліжка, що від моїх брів до черепиці було відстані не більше фута. Того ж ранку я завважив своєрідну подібність між насінням і вельветовою тканиною. Містер Памблечук був у вельветових штанях, так само і його прикажчик; і чомусь загальний вигляд і запах вельвету до того відгонили насінням, а вигляд і запах насіння відгонили вельветом, що я ледве чи розрізняв, де одне, а де друге. При цій же нагоді я запримітив, що містер Памблечук, здавалося, тільки й [60] мав клопоту, що дивитись через вулицю на сідляра, котрий провадив свій інтерес у той спосіб, що не опускав погляду з каретника, котрий начебто заробляв на прожиття тим, що, встромивши руки в кишені, споглядав пекаря, котрий, у свою чергу, склавши руки розглядав бакалійника, котрий стояв на порозі й позіхаючи лупив очі на аптекаря. Здавалося, що на всю Головну вулицю самий лише годинникар був заклопотаний ділом: приклавши до ока збільшувальне скло, він скоцюрблено сидів за столиком і не відривався від роботи, чим незмінно привертав увагу роззяв у полотняних одежинах, які юрмились перед його вітриною.
Ми з містером Памблечуком сіли снідати б восьмій годині ранку у вітальні в глибині приміщення, тоді як прикажчик споживав свій кухоль чаю та шматок хліба з маслом, прилаштувавшись на мішку гороху в самій крамниці. У товаристві містера Памблечука я почував себе вкрай погано. Мало, що він поділяв думку моєї сестри, ніби їжа мені вділяється виключно для приборкання плоті й покари духу, мало, що він силкувався дати мені якомога більше шкоринок і якомога менше масла і настільки розбавив молоко теплою водою, що чесніше було б обійтися взагалі без молока,- так ще й уся його розмова зводилась до лічби. Коли я, ввійшовши, чемно побажав йому доброго ранку, він замість відповіді са-мовдоволено поспитав: «Скільки буде сім на дев'ять, хлопче?» Звідки я міг це знати, заскочений зненацька, в незнайомому домі, і до того ж натщесерце? Я був голодний, але не встиг я й першого кусня проковтнути, як він засипав мене арифметичними прикладами, що їх вистачило аж до кінця сніданку. «Сім додати?», «І чотири?», «І вісім?», «І шість?», «І два?», «І десять?» І отак без кінця. Відповівши на одне запитання, я ледве встигав раз куснути чи піднести ложку до рота, як уже мусив відповідати на подальше; а йому ж самому нічого ке треба було відгадувати, він спокійно сидів собі й наминав гарячі булочки з шинкою, як захланний ненажера (коли дозволено мені вжити такий вираз).
З огляду на це все я дуже зрадів, коли вибило десяту, і ми вирушили до міс Гевішем, дарма що я й гадки не мав, як мені поводитись під дахом у цієї леді. За чверть години ми дісталися до будинку міс Гевішем - він був старий, цегляний і похмурий, з усіх боків у іржавих залізних ґратах. Частину вікон замурували, а з тих, які ще дивились на світ, на нижньому поверсі всі були заґратовані. Так [61] само грати обгороджували й подвір'я перед будинком, отож,подзвонивши, ми мусили зачекати, поки хтось вийде відімкнути нам хвіртку. Коли ми там чекали, я заглянув на подвір'я (містер Памблечук і тут спромігся запитати: «І чотирнадцять?», але я вдав, ніби не почув) і побачив, що обік будинку стоїть чимала броварня. У ній ніхто не працював, і видно було, що вона вже довгий час без ужитку.