![Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/9/2/1/skifska-chasha-zbirnik-skifska-chasha-dva-dennih-rejsi-download.jpg)
Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Капітан Хаблак #3
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Скіфська чаша [Збірник: «Скіфська чаша»; «Два денних рейси»]». Краткое содержание книги:
У відомого археолога під час творчого вечора зникла знайдена ним у скіфському кургані срібна чаша. Починається складний пошук, в результаті якого міліція з допомогою громадськості знаходить безцінний скарб і знешкоджує зграю добре законспірованих грабіжників.
Повість «Два денних рейси» присвячена викриттю працівниками міліції розкрадачів соціалістичної власності.
Агал озирнувся, пошукав очима Воврана, та не знайшов. Не мав часу на роздуми, витягнув акінака й підняв воїнів. Таври — їх лишилося десятків два — якраз досягли середини річки, коли побачили Агалових вершників. Знали: пощади не буде, підганяли коней, щоб скоріше дістатися берега, — могли ще втекти до дальньої переправи, але змучені коні не підкорялися їм, А галові воїни осипали таврів стрілами — решту порубали, підняли на списи.
За кілька хвилин від сотні таврів не лишилося нікого, і Агал обтер закривавлений акінак та вклав його в позолочені піхви. Й лише тоді згадав про Сората, роззирнувся, шукаючи очима, та не знайшов і запитав:
— Де Вовран?
Але ніхто не бачив його — Агал збагнув, що Вовран переслідує Сората з сином. Певно, зрадники, побачивши скіфську засідку, одразу скочили на коней і втекли.
Наказав:
— Десятеро воїнів нехай допоможуть Вовранові! — І пустив коня у воду, до того берега, де вже розв’язували полонених.
Савію побачив одразу. Йшла до нього в розірваній сукні, простоволоса й змучена, з подряпаною щокою, але посміхалася: така ж неймовірно вродлива — його Савія…
Взяв на руки й посадив на коня. Та вона зіскочила одразу — і де тільки береться сила в тих жінок?
— Я знала, що ти не віддаси мене, — мовила переконано.
— Звичайно! — Тепер і Агал вірив, що ніколи б не дозволив поганим таврам відібрати в нього кохану. — Ми два дні переслідували вас.
Савія з ненавистю штовхнула ногою труп тавра із стрілою в горлі.
— Потурбуйся про жінок, — наказала. — Вони не давали нам ні їсти, ні пити.
Отже, вона вже двоє діб не пила. На такій спеці… Агал зняв з коня шкіряний мішок з водою — жінка припала до нього смажними вустами. Агал дивився, як вона п’є, і не відчував, що хтось уже вдруге торкається його плеча. Нарешті озирнувся. Скіпурів слуга стояв перед ним.
— Іди, цар кличе, — мовив похмуро. — Вмирає…
— Що? — не збагнув Агал. — Ти що верзеш?
— Вмирає Скіпур!.. — повторив слуга й пішов, не озираючись, до затінку у верболозі.
Лише тепер Агал усвідомив, що саме мав на увазі слуга. Та й він — дурень: побачив жінку й розм’як, як дитина. А Скіпур, який виграв битву, одержав смертельну рану.
Рвонув до кущів і відразу побачив Скіпура. Той лежав на попоні в закривавленій сорочці. Дивився на Агала й, здавалося, не бачив його, — великими, темними, невидющими очима. І груди важко й часто здіймалися.
Агал опустився перед Скіпуром на коліна. Поклав долоню на чоло, відчувши, яке воно гаряче й сухе.
Тільки тепер цар упізнав його. Посміхнувся лагідно й попросив:
— Пити…
Слуга подав чашу з оксюгалою. Агал підніс її до Скіпурових губів, той ковтнув кілька разів, передихнув і попив ще. Йому зробилося легше, бо знову посміхнувся й мовив:
— Чудова чаша, добре з неї п’ється, легкою рукою зроблена.
Тільки тепер Агал побачив, що тримає в руках свою срібну чашу.
— Що з тобою, Скіпуре? — запитав.
— Смердючий тавр пробив стрілою груди.
— Минеться…
— Ні… — похитав головою Скіпур. — Боги вже кличуть мене! Дай ще ковтнути.
Агал підняв чашу, і Скіпур узяв її сам, спорожнив до дна й повернув Агалові.
— Не кладіть її мені в могилу, — наказав. — Це — твоя чаша, і лежати їй в кургані з тобою. Зрозумів?
— Даремно ти зібрався в далеку дорогу…
— Ми все життя збираємось до неї. О, Сората впіймали! — мовив нараз спокійно, немов і справді балачки про богів та останню дорогу були звичайнісіньким жартом. Цар підняв голову, блиснувши очима. Агал озирнувся. Побачив Воврана на коні: той сидів пихато, тримаючи кінець волосяного аркана — смикнув його, підтягаючи людину із зашморгом на шиї, і лише тепер Агал упізнав Сората.
Той впав на коліна, у незручній позі, із зв’язаними за спиною руками — чолом уперся в землю й почав канючити:
— Пощади мене, велителю!
Скіпур підвівся на ліктях. Вдивлявся лише мить у Сората, сили полишили кого, на чолі виступив піт — відкинувся на попону знеможено.
— Нема пощади зрадникові! — мовив твердо й махнув рукою. Вовран витягнув акінака. Сорат метнувся вбік, заскиглив, та акінак лише блиснув, і Вовран переможно підняв угору відрубану голову.
— А Годар? — запитала Савія.
— Стріла наздогнала його.