Волонтер
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КД «Проспект-Прес»
- ISBN: 978-966-8899-10-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Волонтер». Краткое содержание книги:
Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.
Всі твори розраховані на широке коло читачів.
— Сюди, у печеру! — здавленим голосом викрикнув Дагоєв і першим кинувся до входу. Ми подалися за ним — охоронці підштовхували нас прикладами в спину. У печері запах сирої гнилизни вдарив мені в ніздрі. Блиснув вогонь, і в руці Дагоєва замерехтів, розпалюючись, смолоскип. Полум’я освітило вузький тунель, яким ми, пригинаючись, пробиралися вперед. Десь за кількасот метрів ми опинилися в печері, склепіння якої танули в пітьмі. Я озирнувся — наскільки можна було роздивитися, уздовж стін лежало безліч кістяків, на деяких розпізнавалися клапті японських військових мундирів часів штурму Порт-Артура і наступів під Ляояном. Майже біля всіх кістяків валялися гвинтівки.
— Зараз Шень-мей повернеться, — квапливо мовив Дагоєв. — Ротмістре, приступайте.
З цими словами він простягнув Раухові пензель і закриту чашу. Сам Дагоєв сів, схрестивши коліна, у глибині печери й заплющив очі. Його губи щось беззвучно шепотіли. Чернець, що їхав з нами, почав бити в бубон, щось розспівуючи. Відлуння його співу оточило мене невидимим павутинням. Володимир узяв пензель і підійшов до причілка печери. Він рухався, як механічна лялька, у яку злий геній з казок Гофмана вклав частку чужого й незрозумілого життя. Я міцно стиснув холодну долоню Ольги. Раптом з боку села до нас донеслися передсмертні крики жаху.
Раух узяв пензель і почав креслити на стіні, освітленій кількома смолоскипами, ієрогліфи. Почасти ці ієрогліфи нагадували китайські, але було в них щось моторошне, подібно до того, якою стає звична картина, але побачена через призму примарного місячного світла. Не відриваючись від своєї роботи, Раух вимовив:
— Осавуле, візьміть дзвони й починайте в них бити. Зараз Демон повернеться.
Немов під гіпнотичним впливом, я ступив до так само непорушного Дагоєва і взяв із сумки, що лежала біля нього, важкі срібні дзвони. Зробивши крок до входу в печеру, я завмер, напружено вслухаючись у тишу. Через кілька хвилин почувся шурхіт, начебто великий, дуже великий птах нісся в печеру, зачіпаючись усім тілом об стіни переходу.
Я зробив ще один крок і опинився біля виходу в тунель. Шурхіт швидко наближався. Підняв руки, але щось мені заважало вдарити у дзвони.
— Бийте ж! — у спину мені вдарив скажений крик Рауха. І тоді я почав бити. Усе сильніше й сильніше. І в ту ж мить я побачив Шень-мея…
…Я зник, я перестав відчувати себе, мої очі були широко розплющені, але нічого не могли бачити. Десь у душі, у маленькому куточку, не вбитому війною, не зруйнованому пережитими мною жахами і стражданнями, у єдиному моєму притулку, можливо, збереженому молитвами моєї матері, зберігалася запекла віра в порятунок.
І я ще несамовитіше забив у срібні дзвони.
Кришталеві звуки розлетілися, заповнивши собою всю цю прокляту печеру, заповнивши собою весь всесвіт, увесь космос. Моторошне ревіння, що виходило з пащі Демона, пронизало мене, але не змогло заглушити срібних дзвонів.
Скільки тривало це протистояння, я не знаю. Упевнений тільки в одному: все моє минуле й майбутнє життя, як виявилося, ніколи не зрівняється з одним цим моментом, коли побачив Демона, а Демон побачив мене…
…Коли Демон зник, я все бив у дзвони й відчував, що мої руки стали непідвласними мені.
Але цей оглушливий дзвін був розбитий страшним криком Рауха:
— Кидай зброю! Я вб’ю його!
Різко обернувшись, я побачив, що ротмістр стоїть на одному коліні за спиною Дагоєва, обхопивши його голову руками. Охоронці стояли, як сомнамбули, їхні руки, тримаючи зброю, тремтіли.
Дагоєв захрипів. Я побачив, як Багуляк вириває гвинтівку в найближчого охоронця, як чернець, відкинувши свій бубон, зриває з плеча гвинтівку і стріляє в Рауха. Смолоскипи попадали на землю, печеру струснув гуркіт пострілів. При мерехтінні вогнів, що загасали, було видно, як із плеча Рауха вилетіли бризки крові, як він відкинувся горілиць, і як Багуляк упритул стріляє в охоронців.
Я покотився по кам’яній підлозі до карабіна, який стискала кістлява рука давно померлого японського солдата.
Не пам’ятаю, чи молився я, щоб карабін виявився зарядженим…
Але карабін мене не підвів…
Першим я застрелив ченця…
Щойно гуркіт пострілів затих, тримаючи карабін напоготові, я піднявся й підійшов до Дагоєва. Той сидів на схрещених колінах і продовжував шепотіти свої божевільні заклинання. За його спиною лежав Раух, з його лівого плеча, пульсуючи, струменіла кров. Багуляк сидів, притулившись до стіни, і ловив повітря губами, затискаючи долонями прострелений живіт. Кругом лежали мертві охоронці.