Волонтер
- Автор: Белый Дмитрий
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: КД «Проспект-Прес»
- ISBN: 978-966-8899-10-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Волонтер». Краткое содержание книги:
Все це представлено у новій збірці творів відомого українського письменника Дмитра Білого. Роман «Чорне крило» переносить читача у таємничий вир східної містики, із якою герої зіткнулися, потрапивши у буревій громадянської війни, і яка зловісно відбилася на долях уже наших сучасників. Перша частина роману «Поцілунок відьми» розпочинає дивовижну історію кохання, сповнену пристрасті, таємниць і відкриття загадкового світу відьомських чар. Історико-містична повість «Вершниці Власти» відсилає читача у прадавні часи, коли в українських степах точилася боротьба останніх воїтельок — амазонок за збереження своїх таємничих містичних ритуалів. Повість «Волонтер» розповідає про долю юнака, який, потрапивши на Балканську війну в 90-х роках минулого сторіччя, опинився віч-на-віч із незбагненною і демонічною легендою, сповненою кохання і смертельної небезпеки.
Всі твори розраховані на широке коло читачів.
Раух подивився на Дагоєва.
— Ви божевільні, Дагоєв, — прошепотів він.
— Божевільний кожен, хто намагається піднятися над рештою — сірою людською масою. До моїх рук потрапив стародавній китайський трактат, у якому був опис справжньої історії великих завойовників, що прийшли зі сходу. Усі вони були тут, і всі вони змогли скорити світ завдяки Маньчжурському демонові, чи, як його називають у своїх легендах тубільці, Шень-мей. Європа вмерла тільки тому, що відкинула своїх демонів. Схід такої помилки не зробив. Усі вони — великий шаньюй сюнну Моде, завойовник Китаю, каган гунів і всієї Східної Європи Атілла, великий Чингізхан, владика світу, маньчжурський полководець Нурхаци, що скорив із тридцятьма тисячами воїнів трьохсотмільйонний міньський Китай, — усі вони, перш ніж досягти свого панування, були тут. Тепер настала черга прибульця із землі північних варварів. І ви маєте мені допомогти.
— Ви вірите цим казкам, Дагоєв? — тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.
— А ви бачили мерців у селі? — сміючись, запитав Дагоєв. — їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.
— І тоді він стане вашим, — сказав Раух.
— Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.
— Кому «нам»? — спробував я посміхнутися.
— Осавуле, — повчально промовив Дагоєв, — Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.
— Для чого? — запитав я.
— Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.
— Так навіщо ми вам потрібні? — простогнав у розпачі Раух. — Вам що, місцевих окультистів мало?
— Йдіть ви, пане… — не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.
— Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.
Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер — там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.
— Отже, добродії, — почувся за спиною голос Дагоєва, — доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні ваші сили й енергія. Першу частину ритуалу, у сувої вона назвалася «розчистити лігвище для Шень-мея», ми з вами, пане Раух, провели тоді, восени 1921 року: нам вдалося зробити те, що приверне до нас демона. Другу частину — «покликати Шень-мея» — я зробив кілька днів тому, принісши в жертву демону місцевих селян. Залишилася остання, найважливіша частина — «стати хазяїном Шень-мея». Її ми з вами разом і проведемо…
— Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? — поцікавився я.
— Аякже! — радісно вигукнув Дагоєв. — Серед моїх людей знайдеться кілька спеців із катувань, і вони не відмовлять собі в можливості позмагатися у своїй майстерності на ваших друзях. Думаю, особливе задоволення принесе їм Ольга.
Я спробував оцінити свої шанси: одним стрибком добратися до горла цього божевільного. Відразу на моє плече важко лягла вузлувата долоня охоронця, що тяжко сопів за спиною.
— Не треба, — тихо сказав Дагоєв, — усе одно не встигнете. Отже, ви згодні?
— Так, — прохрипів Раух.
Дагоєв махнув рукою і швидко заговорив. Я не розумів його мови, швидше за все, це був якийсь місцевий діалект.
Двоє монголів винесли на середину майдану великий мідний казан, розписаний ієрогліфами. Один з них, одягнений у темний плащ буддійського ченця, із гвинтівкою на ремені через плече, витяг з полотняної сумки великий бубон і почав розмірно бити в нього, повторюючи низьким горловим співом одноманітні заклинання. Почувся глухий гул барабанів, але я не міг визначити, відкіля він іде.