Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
По обіді на вулицю Тиху, в гарний новий дім з фавнами на карнизі почали сходитись і з’їжджатись перші гості. Решта мала прибути о сьомій годині потягом зі Львова. Від погоди втіхи було мало, та се звична річ у наших краях: осіння сльота, вітер, болото. А ще помешкання зимне, зі стелі капле, як у декотрих гостей, що прийшли з найдальших околиць, з-поза Дністра, каламутного від негоди, тримаючись за хисткі плоти, аби не заталапати начищених бутів. «Охота було Панові Господарю кликати тоту бідоту», — знизували плечима багатші гості, що мали власні фіакри. Хто Пан Господар Balu — було ще секретом, що додавало яскравішого рум’янцю на щічки панночкам, а ну ж бо господар сего дому молодий і вродливий! Що багатий і щедрий, видно було уже зі сходів. Поважний сивий лакей, котрий ходив ще, либонь, під стягом Тадеуша Костюшки, скеровував панство на другий поверх, у велику залу, прибрану квітами з оранжереї, бо де вже при такій сльоті могли заквітнути пишні пахучі рожі! Звільнені від промоклих плащів, накидок і капелюхів, гості розкошували в теплі й жваво обзиралися по залі з вікнами, заслоненими червоним шовком, який прегарно вирізнявся на сніжно-білому тлі стін.
— Чудесно! — казали вони. — Чудесно! Який смак!
Слуги розносили напої, печиво, цукерки, фрукти, а за стіною музиканти настроювали інструменти. Ваl мав початися пів-осьмої і скінчитися аж вранці. А поки що гості бавилися самі: чоловіки грали в карти у осібному покою, старші пані згадували молодість, заздро-сумними очима стежачи панночок, яким судилось бути запрошеними на Ваl у розквіті юності. Діти перебували під пильним оком матерів і, не маючи забавок, жадібно їли досі не куштовані цукерки й всілякі марципани, смак яких прагнутимуть відчути ціле життя.
Потяг зі Львова трохи припізнився, і пасажири були знервовані, особливо ті, хто їхав спеціально на Ваі. Все це були колишні уродженці С. або тимчасові жителі, які отримали картки-запрошення. З вагона третього класу вийшли два молодики в чорних капелюхах і пальтах. На привокзальній площі їх гукнув візник:
— На Ваl, прошу пана?
— На Ваl, — відповіли вони.
— То прошу сідати!
Оскільки прибулі не мали з собою парасолів, то швиденько залізли у фіакр, всередині якого смерділо мокрою цвілою шматою.
— Вйо! — гаркнув фірман і, обернувши до клієнтів пожовкле спите лице, прицмокнув: — Там, прошу пана, стільки гостей наїхало! Має бути файна гостина.
— А хто Господар? — слабим голосом спитав молодший і закашлявся.
— Не відаю. То панська гостина, а не хлопська.
— Хотіли-сьте би на Ваl втрапити? — іронічно посміхнувся молодший.
— Мене кликали, та я свій фрак ще не забрав від кравця.
Молодики засміялися.
— Отже, Лесю, нам пощастило, — сказав старший. — Наші фраки виявились при такій нагоді у нас. І потяг не зійшов з рейок, і не впала нам на голову цегла, як ми вибирались з дому. Думаю, пан фірман не втопить фіакр у болоті і ми дістанемось на Ваl без пригод.
— Будьте спокійні, панове студенти! Юзьо вас витягне з болота без святого Миколая, чули-сьте таку байку?
— Чули-чули… А звідки ви пізнали, хто ми такі?
— Нендзні єсте обидва, а у молоденького панича, перепрошую, ще й сухотний кашель…
— А може, ми по рестораціях та по борделях стратили своє здоров’я! — образився Лесь.
— Всьо може бути, — згодився фірман Юзьо і більше не обзивався.
Лесь задивився на ратушу з годинником і шпиль костьолу, бо був нетутешній, а привезений приятелем Михайлом Басарабом зі Львова. Завжди такий пильний до його здоров’я, Михась уперся і в сльоту повіз товариша на таємничий Ваl в містечко С. До ратуші вони не доїхали, а звернули у вуличку без бруку, з будинками, що ніяк не пасували до Лесевих уявлень про аристократичний квартал.
— Зле тобі? — схилився до нього Михайло, коли фіакр загупав по ямах. — Потерпи трохи.
— Ти так говориш, ніби везеш мене до шпиталю, де конче обіцяють вилікувати.
— Вибач…
— Приїхали, прошу пана!
Коні спинилися перед великим домом, який, наче гриб, виріс на смітті й убожестві. Світилися вікна. Стояли фіакри, і двері були гостинно відчинені.
— З вас ринський, прошу пана.