Гірчичне зерно
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- ISBN: 5-333-00480-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гірчичне зерно». Краткое содержание книги:
У двох інших повістях — «Пан у чорному костюмі з блискучими гудзиками» та «Бесіди з Перевізником» авторка також на прикладах окремих людських доль досліджує вічні питання Совісті, Добра, Любові.
— Аякже. А ти знаєш, Грицю, в котрі двері йти?
— Буду знати, коли треба, — стримано відказав Грицько, і очі його заскліли страхом.
— На все є свій час, твоя правда.
Вони помовчали. Раптом відчинились одні двері і з них вибігла молоденька дівчина у весільному вельоні й білій сукні, так нагально, ніби хтось її випхав.
— Не хочу, не хочу! — кричала вона. — Я боюся! Мамочко, де ти?
Зірвала з себе вельон і почала його топтати, а потім схаменулась, побачивши людей. Підняла вінок, зібгала в руках і тихо-тихо пішла до стіни, сіла на стілець і вже звідти дивилася чорними від розпачу очима, плачучи без сліз.
— Я теж кричав, тату. Вгорі того крику не чути.
— Така молода, боже, — зітхнув старий. — А я живу…
— Так, — якось байдуже мовив Грицько. — Я чую, що тут мені буде ліпше. Я б оце сидів і дивився телевізор чи якесь кіно.
— То неправда, — заперечив старий. — Де такий спокій, там щось зле…
— Дивно, я ніби спати хочу, — сам до себе говорив Грицько, і лице його поволі розгладжувалось. — Смерть — це сон. Я вмер, а тепер знову хочу спати. Мені вже легше. Треба йти.
Він встав і, не зважаючи на батька, рушив до дверей.
— Грицю!
Син обернувся, і на його губах, що досі тремтіли, з’явилась лагідна усмішка.
— Не заважай йому, — сказав Лесь. — Він заспокоївся і говорити з тобою не може. Той час уже пройшов.
— Куди він?
— Дивитися телевізор.
— Як усе просто…
— Але ніхто з живих про це не знає і не може повірити.
— Боже, невже вічно доведеться їм дивитися телевізор?!
— Доки вони не змиряться зі смертю. А тоді почнеться очищення, безконечно довге.
— Грицькові дадуть змити кров?
— Так. Нам пора вертатись.
Старий пішов за Лесем покірно, як дитина, що загубилась і віддає себе під владу того, хто перший дасть їй руку. На цей раз дорога була інша. Вузький коридор, темний і вогкий, що й не треба було заплющувати очі, аби прочинити двері, за якими пролунав крик півня. Лесь здригнувся і випустив його руку. При зоряному світлі його лице зблідло, стало ще смутнішим.
— Прощай, — сказав він. — Не май на мене зла.
— Що ти, Лесю, бійся бога…
— Прощай.
…Старий стояв посеред хати, і йому здавалось, що підлога прогнулась під ним, — таким свинцево-важким стало його тіло. Він не міг ступити кроку, тільки безпомічно озирався довкола, шукаючи, за що вхопитись. На краєчку столу лежала синя книжечка з пожовклими крихкими сторінками. Простягнув до неї холодну руку, але кров не допливала до пласкої старечої долоні. Михайло Басараб стулив онімілі пальці до хреста. Проте до лоба не зумів донести. Впав…
Останній притулок
Не прокленуть тебе, бездольного,
ті, хто миє твоє висхле старече тіло,
поїть з горнятка слабким чаєм з ліками,
перестеляє постіль і підкладає судно.
Не прокленуть тебе милосердні, бо милосердя їхнє ремесло. А інші прокленуть того сина, що вмер раніше за тебе. А не того,
котрий сидить поруч ліжка
і плаче, що тато марить.
Не ймуть віри старому й слабому,
убогому і дитині, яку женуть,
щоб не заважала.
Камінь котиться, життя точиться…
З усієї крові одна перлина лишилася,
але й та випала з мертвої руки,
покотилася…
Частина друга
Bal
У місті С. нічого було робити справдешньому інтелігенту. Брудне, закапарене, наскрізь просякнуте духом прагматизму вертких жидів упереміж із затхлістю шляхетських гонорів, що позакладали свої маєтності й встидалися працювати, — властиво, повітове містечко, де не зустрінеш ні розкоші, ні свободи мислі у менш-більш яскравому виразі. Таких закутків багато на нашій Галичині. Коли великі міста вже здригалися в передчутті кінця віку, почуваючи важкий хід епохи заліза й крові, то жителі С. мудро дбали лише про дотримання моральних установ, вірили, що новий двадцятий вік колись та вернеться до моральних цінностей. Бо світ людський на тому стоїть. Спосіб отакого супокійного тихого життя видавався молодому свіжому чоловіку відразливим і зашкарублим, а втім, хіба з ним не ставалося те саме по упливі десятьох чи менше літ? Коли вже той молодий чоловік не бажав позбутися свого нігілізму, то мусив утікати, як слабий пес, щоби десь здохнути від голоду і смутку.
Зрозуміймо, що за чисту совість треба платити найдорожчим: щастям, здоров’ям, кров’ю. Тільки поодинокі з нас відійдуть у царину смерті чисті, з любов’ю на устах. Підемо на Bal сьогодні, бо через сто років на нього прийдуть інші. Треба забавитися, щоб життя не видавалося таким нудним і непотрібним. Цього Balu вистачить нам надовго. Ваl — то велика потіха не лише для молодих, але й для старих та дітей. Шиються нові строї, стинаються бліді делікатні квітки, із шкатул виймаються персні, браслети, разки перлів, смарагдові кульчики, які ніколи не стратять свого блиску, навіть на кістяках.