Парадокс любові

Чудернацький поворот: майже через півстоліття після Травня 1968 року на поняття згоди впала тінь підозри. Віднині багато хто вбачає в ньому ознаки підвладності й виступає проти маніпулювання, котре загалом притаманне всім любовним інсценізаціям. Потайці повертається давній культурний песимізм, який оголошує людину незрілою, а отже такою, що не заслуговує на свободу. Тим часом дієслово «погоджуватися» має два значення: допускати й хотіти. Сказати «не заперечую» й «дуже цього хочу» — не те саме. В одному випадку ми визнаємо стерпним фактичний стан справ, в другому висловлюємо інтенсивне бажання. Можна примиритися з роботою, за яку платять копійки, якщо немає іншої, — треба ж їсти. Та чи скажемо ми, що робітники або службовці не згодні зі своїм становищем? Згодні, та із застереженнями і надією колись поліпшити його: їхнє «так» означає «може, й так», яке не передбачає імовірність розчарування чи наступну відмову. Ставити під сумнів будь-яку форму схвалення означає розглядати людину вічним рабом, якого змусили до упокорення.

Зрозуміло, що є предметом цієї суперечки: двоїста концепція свободи як суверенітету або як «усвідомлення необхідності» (Спіноза). З одного боку, ми ніколи не вільні, бо не всемогутні, навіть глибоко особисті рішення ухвалюємо під чиїмось впливом. Напевне, людські стосунки є замаскованими формами насильства. Навпаки, можна наголосити, що, погоджуючись, ми завжди не до кінця певні у власному бажанні: ми хочемо й не наважуємося, ці вагання схожі на гру світла й тіні, наша воля мусить увійти у змову зі злигоднями долі, щоб певніше їх обминути. Цілковита незалежність чи повне підпорядкування — жодне з цих понять не можна вважати вичерпним змалюванням людського приділення, тобто можливості, яка існує у кожного, вирватися з-під влади закону, соціального походження, характеру. Тим паче робити помилки й виправляти їх.