Франческа. Володарка офіцерського жетона

Джексон оглянув пацієнтку, натис на точки за вухами. І я відчув, що напарниця почала хапати мене за руки. Франческа прийшла до тями і спробувала сісти. Ми її насилу втримали.

— Скільки часу минуло, відколи вона знепритомніла? — спитав лікар.

Ми з Баррелом подивились один на одного.

— Не менше п’яти хвилин, — нарешті сказав я.

— Її потрібно терміново доставити в лікарню. Негайно!

«Негайно» означало підняти в повітря «Дельту». Рівно місяць тому «Дельту» вже піднімали в повітря через Франческу, коли вона наділа собі на пальця підшипник. От і зараз Сара вже запитувала дозвіл командира бази на зліт. Замість відповіді полковник прибіг власною персоною.

— Що, знов? — хрипко перепитав він.

Франческа кволо всміхнулася.

— Взяли! Понесли! — скомандував доктор Стів.

Солдати переклали дівчину на ноші й понесли на злітний майданчик, де «Дельта» вже розкручувала лопаті.

Хтось поплескав мене по плечу й щось тицьнув у руки. Це була якась книжка й тоненькі дівочі окуляри. Вони якимось дивом уціліли. Я поклав їх у кишеню і побіг за ношами.

— Джорджіо, лети з напарницею! — сказав офіцер Баррел. — Я тебе прикрию із кейсами!

— Я повідомлю батьків! — Сара намагалася перекричати гуркіт вертольота, притримуючи рукою кепі, щоб його не здуло вітром. — Мабуть, буде потрібний новий одяг, цей весь у крові!

— Дякую! — сказав я.

— Стійте! Зачекайте! — до нас підбіг наш наставник, професор Рассел. — Я полечу з вами!

Весь час, поки ми летіли до Хірургічного центру штату Коннектикут, професор мовчав. Було видно, що він сильно нервувався.

Поки Стів і Франческа були на МРТ, ми з професором сиділи в приймальні й просто мовчали. Професор було спробував щось сказати, але потім махнув обома руками, як великий птах, і знову замовк. Задзвонив телефон. Це був старший брат Франчески, Патріціо.

— Що сталося?

— Мало що знаю. Поверталася зі стоянки, ніби врізалася в стовп…

— Як?!

— Гадки не маю!

— От чорт! Я вже їду до вас, хвилин через п’ятнадцять буду!

— Добре. Ми прямо на вході, корпус «В».

— Усе більш-менш нормально, якщо це можна вважати за норму, — доктор Джексон вийшов до нас після того, як із Франческою провели всі необхідні маніпуляції і відвезли в палату. — У неї розбитий ніс і струс мозку. Поки дисфункцій не спостерігаємо, але добу вона має провести тут, під моїм наглядом. Потім можна буде щось говорити. Зараз вона слабка й готується до сну.

— Можна до неї? — спитав я.

— Авжеж, я саме по вас прийшов! — усміхнувся Стів. — Група підтримки їй зараз не завадить!

Ми зайшли у палату. Маленька кімната найменше нагадувала мені лікарню — ніякого запаху, котрий зазвичай буває в лікарнях. На тумбочці стояли свіжі квіти, в повітрі пахло фруктами. Крізь затемнені вікна пробивалося ранкове сонячне проміння. Кімната нагадувала дорогий готельний номер, хіба що кількість медичної апаратури та ліжко з механічним приводом не давали забути, що ми все-таки в лікарні. На ліжку лежала Франческа в лікарняній сорочці, яка зав’язується ззаду. Сорочка була з метеликами. На носі в напарниці була пов’язка, від чого складалася враження, що вона в наморднику.

«Цікаво, вона сама цю сорочку вибрала?» — промайнуло у мене в голові.

— Джорджіо, диви, яка в мене модна шмотка! — тихо крізь пов’язку прогундосила сицилійка і винувато всміхнулася.

— Сукенка — те що треба! — похвалив я. — З метеликами. Сама вибирала?

Ми засміялися. Професор підійшов до своєї підопічної, подивився їй в очі й спитав:

— Ти як?

— Голова гуде. І нудить.

— Голова гуде й болить?

— Ні, просто у вухах шумить…

— Як так сталося?

— Не знаю, професоре, я не пам’ятаю…

У мене знову задзвонив телефон. Телефонувала Сара.

— Як вона?

— Ніби ОК, але точно залишиться тут на добу. У неї закрита черепно-мозкова травма.

— Чорт!

— Угу… Стривай, увімкну тебе на гучний зв’язок.