Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
Батурін підняв обличчя й прямо перед собою побачив священика, який уже зняв ризи й стояв просто у чорній сутані.
— Добридень, — ніяково відповів. — Так. Хочу замовити молитву за пораненого і запалити свічку за його здоров’я. А ще… моєї доньки.
— Ви рідко буваєте у храмі? — добродушно посміхнувся настоятель.
— Взагалі не буваю, — чесно зізнався.
— Але ж Бог привів вас, — задумано промовив панотець. — Мене звуть отець Никодим. Двері цього храму завжди відчинені. Приходьте у неділю на літургію. Приводьте сім’ю.
— Я не живу з дружиною вже багато років, — продовжив Тимур. Не знав чому, але спілкування з отцем Никодимом приносило задоволення, умиротворяло. Той був молодим священослужителем і розумно відповідав на питання.
— У вас церковний шлюб? Вінчані? — поцікавився духівник, запалюючи свічки.
— Ні, — коротко відповів Тимур.
— Тоді дружини ви не маєте і ніколи не мали, — посміхнувся священик. — Шлюб створив Всевишній Бог, — підняв очі до неба. — До нього можна прийти тільки через таїнство вінчання. Це зобов’язання на все життя.
— Напевно, важко знайти людину, з якою захотілось би зустріти свою старість і навіть смерть? — задумано промовив Тимур. — Я й не уявляю, яка це має бути жінка.
— Не уявляєте, бо ще не зустріли її.
— Мені вже сорок чотири, — хотів заперечити Батурін. Мовляв, якщо в молоді роки не зустрів людину, яка б навіки полонила серце, які шанси зробити це, коли попереду сивина…
Священик почухав рукою борідку, приховуючи широку посмішку.
— Я щось не те сказав? — насторожився Тимур, помітивши реакцію отця Никодима.
— Ні, ні, — не переставав усміхатися духівник. — Просто згадав, у якому віці одружувалися чоловіки в сиву давнину. Ви читали Святе Письмо?
— Не те, щоб… — зніяковів Тимур.
— Ясно, — зітхнув панотець. — Називайте імена, — взявся за ручку.
— Які? — не зрозумів новий прихожанин.
— Дочки, пораненого чоловіка. Ви ж хотіли замовити молитву, — нагадав священик.
— Справді, — почухав лоба Тимур. — Діана, Максим.
— А вас, як звуть? — несподівано запитав духівник.
— Тимур, — здивано відповів. — А навіщо?
— Молитимусь, щоб ви зустріли майбутню дружину і привели її у цей храм взяти шлюб, — серйозно, без натяку на жарт, пояснив. — Сім’я — частинка церкви. Вона міняє все навколо. Світ стає іншим. Людина перероджується. Бо вже немає я і ти. Є одне ціле — ми. Родина — це благодать і найвищий дар від Бога. Це сльози радості, крик новонародженої дитини на ваших руках. Що може бути вище цього? Хіба Господь не подбав про людину?
Тимур відчув, як глибоко зазирнув йому в душу цей молодий священик. Адже давно мріяв навести лад у своєму житті: поставити крапку у відносинах з Норою, нарешті скасувати формальний штамп у паспорті, що називався шлюбом з Тамарою. А якщо ще й кохання… крик власного маляти… То вже, напевно, був би справді дар від Бога. На нього не дуже й сподівався. Він уже роками живе один. Не уявляв, як може пустити у своє життя іншу жінку.
Попрощався зі святим отцем. Вийшов на повітря. Глибоко вдихнув. Провів у храмі трохи більше години, а відчуття, наче щось кардинально змінилося…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПРОСТЯГНИ МЕНІ РУКУ…
Емілія важко розплющила очі.
Вона лежала у лікарні. Була в повній свідомості й байдужості до життя. Днями могла майже незмигно дивитися на білу стелю й не реагувати на присутніх. Єдина людина, до кого ледве повертала голову, була Уляна Мостова — дружина Ігоря.
— Лікарю, це нормально? — переживала Уляна. — Я думала — Емма невтішно ридатиме, їй колотимуть заспокійливі, а тут…
— Не нормально, — задумано відповів Денис Долгаєв.
Після аварії він приходив у міську лікарню і вів пацієнтку, як психолог. Та потім Мостова з чоловіком попіклувалася, щоб Емілію перевели у приватну клініку під особистий нагляд хірурга Олега Суворіна та психолога Долгаєва.
— Кожен реагує на втрату близьких людей по-своєму, — пояснював Денис. — У когось — бурхливі емоції назовні, а хтось переживає всередині й навіть не плаче, бо біль настільки безмірний, що людина не може його пережити.
— Тобто, існує ризик… — не докінчила Мостова, маючи на увазі самогубство.
— У неї — психологічний стан з високою ймовірністю вчинення суїцидальних дій, — ствердно кивнув головою. — Смерть близьких, а тим паче — дітей, викликає цілу гаму складних, тяжких переживань. Це і називається горем. Оточуючим треба бути мудрими й терпеливими. Емма потребує розуміння й підтримки.
— Якщо треба, я буду з нею цілодобово, — запереживала Уляна.