Книга вигаданих істот
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-297-0
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга вигаданих істот». Краткое содержание книги:
Щоб ця алегорія не видалася надто дивною, згадаймо, що для саксів Пантера була не хижим звіром, а екзотичним словом, не підтвердженим конкретним образом. З цікавості варто додати, що у вірші Еліота{167} «Геронтіон» мовиться про Christ the tiger — «тигра Христа».
Леонардо да Вінчі зазначає:
«Африканська Пантера — наче левиця, однак лапи в неї довші, а тулуб тендітніший. Вона біла, поцяткована чорними плямами, схожими на родимі. Її краса вабить тварин, які так і крутилися б коло неї, якби не її жаский погляд. Пантера, якій це відомо, опускає очі; тварини наближаються, щоб помилуватися нею, — і вона хапає та зжирає ту, що підійшла найближче».
Пелікан
У загальній зоології Пелікан — водяний птах з двометровим розмахом крил і дуже довгим та широким дзьобом, під яким звисає рожевий міхур — така собі сумка для зберігання риби; Пелікан з нашої легенди менший, а дзьоб у нього короткий і гострий. Попри однакову назву, перший з них має біле пір’я; другий — жовте, а часом зелене. Утім, звички цього птаха ще дивовижніші, ніж його вигляд.
Мати так ревно голубить пташенят дзьобом і кігтями, що вбиває їх. Через три дні прилітає батько; побачивши мертвих пташенят, він у розпачі роздирає собі дзьобом груди. Кров, що струмить з його ран, оживляє їх… Так оповідають усі бестіарії, і тільки в коментарі святого Єроніма{168} до Псалма 102 («Уподобився я пеліканові пустині, я став, як той пугач руїн») у смерті пташенят винна змія. Однак те, що Пелікан роздирає собі груди та живить власною кров’ю пташенят, є в усіх версіях легенди.
Кров, яка оживляє мертвих, наводить на думку про Євхаристію та хрест, а знаменитий рядок «Раю» (XXV, 113) іменує «нашим Пеліканом» Ісуса Христа. Латинський коментар Бенвенуто да Імоли{169} уточнює: «Мовиться пелікан, бо тіло Його розчахнулося, щоб спасти нас, — так само пелікан оживляє мертвих пташенят кров’ю зі своїх грудей. Пелікан — єгипетський птах».
Образ Пелікана поширений у церковній символіці, його досі відтворюють на дарохранильницях. «Бестіарій» Леонардо да Вінчі визначає Пелікана так:
«Він дуже любить своїх дітей, тож коли знаходить їх у гнізді вбитих зміями, роздирає собі груди, омиває їх власного кров’ю та повертає до життя».
Перитон
Існує думка, що віщунка з Еритреї прорекла, буцімто Рим буде зруйновано Перитонами.
Однак її передвістя було втрачено 642 року нашої ери (ненароком, внаслідок підпалу), а люди, які заходилися їх відтворювати, оминули пророцтво про долю Риму, тож про Перитонів не залишилося жодної згадки.
Через цю прикру обставину довелося шукати джерело, яке пролило би більше світла. Після тисячі й однієї невдалої спроби з’ясувалося, що в XVI столітті рабин Феса{170} (поза сумнівом, це був Аарон бен Хаїм{171}) опублікував брошуру про фантастичних тварин, у якій згадав прочитаний ним твір одного арабського автора, де було описано трактат про Перитонів, втрачений, коли Омар{172} підпалив Александрійську бібліотеку. Рабин не назвав імені арабського автора, але, на щастя, переписав деякі уривки з його твору, залишивши нам цінну інформацію про Перитона. А що інших фрагментів немає, то доцільно обмежитися дослівним відтворенням зазначених:
«Перитони живуть в Атлантиді; це напіволені-напівптахи. Голова та ноги в них оленячі. А тулуб — як у досконалого птаха, з крилами та пір’ям.
Найдивовижніша їхня властивість полягає в тому, що від сонячного проміння вони, замість власної тіні, відкидають людську, тож дехто гадає, що Перитони — це духи померлих людей, яких боги кинули напризволяще.
…бачили, як вони їдять суху землю… літають зграями, їх спостерігали на великій висоті над Геркулесовими стовпами.
…вони (Перитони) — запеклі вороги роду людського. Коли їм вдається вбити людину, її тінь одразу немов підпорядковується їхнім тілам, і вони втішаються ласкою богів…
…ті, хто вийшли в море разом зі Сципіоном{173}, щоб здобути перемогу над Карфагеном, ледь не зазнали невдачі, бо під час плавання з’явилася зграя Перитонів і багатьох убила… Та хоч наша зброя безсила проти Перитона, ця істота не може згубити більше однієї людини.
…Перитон купається в крові своєї жертви, а тоді шугає вгору.
…У Равені{174}, де їх бачили кілька років тому, кажуть, буцімто їхнє пір’я блакитне; це видається мені вельми дивним, бо я читав, що воно темно-зелене».