Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

На цьому аспекті варто спеціально наголосити, оскільки і до наших днів (особливий сплеск спостерігався в 2007 р., коли виповнювалося 90-річчя повалення самодержавства) не вщухають суперечки навколо причин, характеру, рушійних сил, окремих дійових осіб, головне ж — наслідків Лютневої революції, зв’язку її з прийдешнім Жовтнем.

Задля досягнення бажаного результату підтягується «важка артилерія»: передруковуються раніше обнародувані міркування О. Солженіцина1081, тиражуються великі обсягом публіцистичні студії модних авторів1082. Не обмежуючись цим, створюються і новітні праці з достатньо претензійними, навіть епатуючими, провокативними назвами і видань у цілому, і ще частіше — відповідних розділів1083.

У хід пускається безліч «аргументів»-звинувачень — частково достатньо справедливих і виважених, однак ще більше — надуманих, фантастичних, навіть — спекулятивних, покликаних якщо не очорнити соціальний катаклізм (епітетів негативного забарвлення просто не перерахувати), то, принаймні, навести на нього густу тінь презирства, тотального осуду. Та ще нагнітати пристрасті з допомогою безкінечних панічних питань-окликів на кшталт: «Хто ж міг очікувати, хто б взявся передрікати, що наймогутніша імперія Світу обрушиться з такою незбагненною швидкістю?.. Століттями стояти скелею — і обрушитися в три дні? Навіть у два…»1084.

Миколу ІІ, який зрікся престолу, вважають головним винуватцем того, що сталося. Але тут же обов’язково підкреслюється його людяність, любов до родини, ніжна турбота про неї. Тут можна все вибачити — навіть приречених самодержцем на найтяжчі випробування мільйони вчорашніх підданих1085. Втім, чого особливо жалкувати з останнього приводу?! Навіть представники народу в Петроградській Раді робітничих і солдатських депутатів, точніше її Виконкомі зневажливо іменуються «зграєю ніким не обраних напівінтелігентських, напівреволюційних покидьків»1086.