Син

Вона знає, що люди завжди жаліли її, уважаючи, що життя таких, як вона, позбавлене сенсу. Але це зовсім не так. Людина, яка живе заради інших, не має змоги розпоряджатися власним життям. Вона ж не втратила своєї свободи навіть зараз, лежачи на цьому килимі, не в змозі поворухнутися. Це ж бо значно краще, ніж лікарня, де в тобі штучно підтримують життя, коли це вже не потрібно. Там вона не могла б навіть померти з власної волі.

Ось Джинні — знов у величезній кімнаті. Сонячні промені, що проникають сюди крізь продірявлений дах, мало не засліплюють її. Навколо неї — скособочені меблі… І взагалі приміщення має такий вигляд, ніби тут був погром. Що ж, якщо так, то й так.

У повітрі — якийсь солодкий-солодкий аромат. Так хороше від нього, так спокійно! Це може бути лише ґілеадський бальзам — жінка впевнена в цьому. От тільки — хіба тепер уже пора тополиних бруньок? А який зараз узагалі місяць? А рік? Вона вже не спроможна пригадати. Колись давно вони з Генком насаджали навколо резервуара з водою тополиних пагінців, а тепер там — справжній гай прегарних височенних тополь. Тобто щось вона та й зробила, аби земля довкола стала кращою, ніж була. І це завдяки полковникові, який навчив її втирати сік бруньок тополі в кінчики пальців, щоб потім увесь день насолоджуватися чудовим запахом ґілеадського бальзаму (якщо ж зачерпнути долонями води й ковтнути, здається, ніби п’єш цей аромат). Перейнявши прадідову звичку, Джинні потім і Генка цьому навчила. А тепер відчуває, що вони обидва вже чекають на неї.