Син
- Автор: Майер Филипп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-888-3
- Переводчик: Татьяна Скрипник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Син». Краткое содержание книги:
Жорстокість і прагматизм Ілая відбиваються в долях представників прийдешніх поколінь Мак-Каллоу. Кохання, честь, діти — усе віддається на поталу амбіціям, коли ця родина стає однією з найвпливовіших у Техасі. Але, як і всі могутні династії, ця сім’я колись та й мусить зіткнутися з наслідками свого вибору.
Вирішив допомогти вакуерос перевірити всі наші огорожі після сильного дощу. І помітив кістку, що стирчала з грязюки біля струмка, який висох. Вона вже повністю закам’яніла, і я зрозумів, що їй багато тисячоліть. Адже тільки дуже древні кістки брязкають, мов залізяки, коли по них чимось удариш.
Сьогодні до мене завітав Аб Джефферсон з агенції Пінкертона — нібито з візитом ввічливості. Ми сіли в моє авто й, коли від’їхали на досить далеку відстань, він повідомив мене, що його агенти знайшли в Ґвадалахарі трьох жінок на ім’я Марія Ґарсія, які нещодавно туди прибули. І сказав, що має їхні адреси.
Я змушений був загальмувати.
— Піте, серед мексиканських прізвищ Ґарсія — чи не найпоширеніше, — заспокійливо поплескав мене по спині агент. — Це, напевно, сільські дівчата.
— Усе одно це вже щось.
— То що, мені відправити до них агентів?
— Ні, не треба.
Написав листа — мовляв, благаю мою Марію відгукнутися. Потім — іще два таких самих. До вечора відпочивав на дивані, насолоджуючись відносним спокоєм, адже привид, передумавши висіти просто наді мною, перемістився до одного з темних кутків.
Розділ 63
Ілай Мак-Каллоу
Продавати яловичину було вигідно чотири роки поспіль — аж до тисяча вісімсот сімдесят третього, коли, з початком економічної кризи, бичків знову стали забивати переважно заради шкур.
Та я був не з таких. На той час територія мого ранчо складалася вже зі ста вісімдесяти восьми квадратних миль: сто вісімнадцять із них були куплені, а сімдесят — узяті в оренду. А втрати в поголів’ї худоби я звів до мінімуму завдяки тому, що разом зі своїми помічниками вистежував і відстрілював вершників, які вдиралися до моєї території. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.
У піших ми не стріляли: я ніколи не відмовляв чесному чоловікові, чия родина голодувала, у можливості, попрацювавши на мене днинку, отримати за це теля (шкуру забирав я, решту — він). Що ж до сусідів, їхня чесність залежала від того, наскільки міцними були мої огорожі й наскільки пильно мої помічники з рушницями стежили за порядком. Якби цього не було, будь-який злодій міг би за одну-єдину ніч нажити собі багатство, що дісталося мені ціною довгих місяців виснажливої праці. Якби лишень можна було огородити весь берег річки височенним-превисоченним парканом!
У чагарниках досі знаходять старі пістолети, адже кістки зітлівають швидше, ніж залізо. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.
Я купив для Мадлен і наших дітей просторий будинок в Остіні. Хлопчики ходили там до школи; моя дружина ще й репетиторів їм понаймала. Я радше спалив би свою оселю на ранчо, ніж дозволив би їм переселитися туди. Та Мадлен щодалі не давала мені спокою: хочу пристойне житло в долині Нуесес для нас усіх, і край! Я щодалі годував її жданиками, бо шкіл тут не було, а мої способи «домовлятися» з тими, хто вдирався до моєї території… словом, краще їй було про це взагалі не знати.
Одного разу, коли я був зі своєю родиною в Остіні, мене неначе вкусило щось — сичав, мов розлючена змія, на будь-кого, хто до мене звертався. Не витримавши, таки гайнув куди очі світять, аби подалі від людей; я гадав, що це нестерпна спека отак легко вивела мене з рівноваги.
Уже наступного ранку почалося: вистромиш носа на вулицю, а там від перехожих тільки й чутно про команчів. Мовляв, їхній останній вождь Куана Паркер здався. Тож тепер їхнє плем’я — а їх якась там тисяча залишилася (стільки людей було колись у селищі, де жив Тошавей)! — уже не стоятиме на заваді в білих, які прагнули загарбати їхні території. Зачувши це, я сказав Мадлен, що повинен якийсь час побути на самоті, відтак, осідлавши коня, помчав до річки Колорадо. Їхав уздовж берега (проти води) увесь день і частину ночі, а оглушливі крики човнярів і фермерів, які скликали до себе свиней, усе не змовкали. Коли ж нарешті стало зовсім тихо, я знайшов зручний виступ на скелі, розпалив там багаття й завив по-вовчому. У відповідь — хоч би лялечка…