Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Втім, найважливішою була частка чародійської веселки, що належала Фарсону. Вона єдина була незамінною. Треба якнайшвидше передати кулю в руки Латіґо, щоб позбутися провини, якщо вона раптом розіб’ється.
— До роботи, — наказав він Рейноддзові. — Діпейп поїде слідом з людьми Ленґіла. Ти зі мною. Ворушися.
— А я? — спитала Корал.
Він простягнув руки і наблизив її до себе.
— Я не забуду про тебе, крихітко.
Корал кивнула і потягнулася до його прутня, забувши про присутність Клая Рейнолдза, який лупав на них круглими очима.
— Еге ж, — сказала вона. — І я тебе не забуду.
Коли вони тікали з Ситго, у вухах стояв дзвін. Їхній одяг трохи присмалило, але самі вони опіків не отримали. Шимі сидів за спиною в Катберта, а Капризний на довгому поводі трюхикав позаду.
Сюзен придумала, куди їм поїхати. Рішення було абсолютно очевидним, як і більшість рішень… коли вони спадають комусь на думку. Тож, незадовго до того, як ніч перед Жнивами поступилася ранку, вони вп’ятьох прибули до хижки в Поганій Траві, де кілька разів зустрічалися Сюзен і Роланд.
Розгорнувши ковдри, Катберт і Алан посідали на них, щоб роздивитися револьвери, які взяли в офісі шерифа. Там само знайшли й Бертову рогатку.
— Ці великого калібру, — Алан зазирнув у відкритий циліндр. — Роланде, я думаю, ми зможемо їх використати, якщо не буде проблем з віддачею.
— Хотів би я мати автомат того ранчовласника, — задумливо сказав Катберт.
— Ти ж у курсі, що Корт казав про таку зброю? — спитав Роланд, і Катберт розреготався. А разом з ним і Алан.
— Хто такий Корт? — поцікавилася Сюзен.
— Міцний горішок, до якого Елдредові Джонасу як до неба пішки, — відповів Алан. — Він був нашим учителем.
Роланд запропонував одну-дві години поспати — наступний день обіцяв бути важким. Припускати, що він міг стати для них останнім, якось не хотілося.
— Алане, ти слухаєш?
Алан чудово розумів, що Роланд запитує не про його вуха і не має на увазі, що він відвернувся, тож кивнув.
— Що-небудь чуєш?
— Поки що ні.
— Слухай далі.
— Я намагатимусь… але обіцяти нічого не можу. Дар хисткий, ти ж знаєш.
— Роби все, що зможеш.
Шимі обережно розстелив ковдру біля свого найкращого друга в кутку.
— Він Роланд… а він Алан… а ти хто, добрий Артуре Гіте? Хто ти насправді?
— Я Катберт, — сказав той, простягаючи руку. — Катберт Олґуд. Вітаю, вітаю і ще раз вітаю.
Шимі потис простягнуту руку і захихотів. Його сміх був таким веселим і несподіваним, що заусміхалися всі. Від усмішки Роланду стало трохи боляче. Він подумав, що його обличчя, либонь, добряче обпечене, адже він був так близько біля вишок, що вибухали.
— Кат-берт, — сказав Шимі. — Таке кумедне ім’я. Не дивно, що ти й сам такий веселий. Кат-берт, о ха-ха-ха, оце так!
Усміхнувшись, Катберт кивнув.
— Роланде, якщо він нам більше не потрібен, можна, я його вб’ю?
— Може, все-таки не треба? — Роланд повернувся до Сюзен, і його усмішка зійшла нанівець. — Сью, прогуляєшся зі мною? Нам треба поговорити.
Вона підвела погляд, намагаючись прочитати на обличчі його думки.
— Гаразд, — і простягнула руку. Роланд узяв її, і разом вони вийшли надвір, у сяйво місяця. І в душу Сюзен почав закрадатися страх.
Вони мовчки ступали по пахучій траві, яку так полюбляли корови й коні, хоча від неї їхні животи розпухали і тварини гинули. Трава була висока, на кілька футів вища, ніж сам Роланд, і досі зелена, ніби влітку. Часом діти забрідали далеко у Погану Траву і, не в змозі знайти вихід, так і помирали там. Але Сюзен ніколи не боялася бути там з Роландом, навіть якщо не бачила небесних орієнтирів, якими могла б керуватися. Він безпомилково орієнтувався в просторі.
— Сью, ти не послухалася мене з револьверами, — нарешті сказав Роланд.
Всміхаючись, вона поглянула на нього, здивована й трохи сердита.
— Ти хотів залишитися в камері? Разом з друзями?
— Ні, авжеж, ні. Ти така хоробра! — Він пригорнув її до себе і поцілував. Поцілунок був довгим, і коли він нарешті відірвався від її уст, обоє важко дихали. Він узяв її за руки і зазирнув у вічі. — Але цього разу ти маєш підкорятися мені.
Вона невідривно дивилася на нього. Мовчала.
— Ти знаєш, — сказав він. — Ти знаєш, що я тобі зараз скажу.
— Так, мабуть.
— Тоді скажи сама. Краще ти це скажеш, ніж я.