Фантастика Всесвіту. Випуск 3

Але цієї звістки він так і не дочекався. Бо Ферміна Даса була жива й здорова, знайшовши собі притулок у маєтку, де жила, всіма забута, її кузина Ільдебранда Санчес, за півліги від села Флорес-де-Марія. Вона пішла з дому без сварки й без скандалу і за згодою чоловіка, коли обоє, мов підлітки, заплуталися в єдиній кризі, яка спіткала їх за двадцять п’ять років нічим не затьмареного подружнього життя. Вона заскочила їх зненацька посеред спокою зрілості, коли вони вже почували себе в безпеці проти будь-якої несподіваної напасті, коли діти вже виросли й дістали добре виховання, а майбутнє обіцяло їм тихомирну старість, не скаламучену ні горем, ні хвилюванням. То був цілком несподіваний для обох поворот життя, трагічний вузол, який вони не захотіли розв’язувати за допомогою лайки, сліз або посередників, як то водиться на Карибському узбережжі, а поставилися до своєї проблеми з мудрою терпимістю, властивою європейцям; та оскільки самі вони були, по суті, не звідти і не звідси, то кінець кінцем геть заплутались у своїй скруті й повелися і не так, як це робиться там, за океаном, і не так, як тут. Зрештою Ферміна Даса таки вирішила піти з дому, навіть не знаючи, чому і задля чого це робить, не тямлячи себе від люті, а він не спромігся відмовити її від цього наміру, пригнічений усвідомленням своєї вини.

Ферміна Даса й справді відпливла на кораблі опівночі, у великій таємниці й прикривши обличчя чорною мантильєю, але то був не трансатлантичний лайнер компанії «Кюнар» курсом на Панаму, а пароплавчик, що здійснював регулярні рейси до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги — міста, в якому вона народилася й дожила до дівоцтва і туга за яким з плином років ставала все нестерпнішою. Усупереч наполяганням чоловіка та звичаям тієї доби, вона вирушила в дорогу лише в супроводі п’ятнадцятирічної хрещениці, яка виросла в її домі серед челяді, але про її подорож попередили капітанів суден та власті в кожному порту. Прийнявши своє необмірковане рішення, вона сказала дітям, що хоче погостювати три місяці у тітки Ільдебранди, але в душі постановила, що залишиться там назавжди. Доктор Хувенал Урбіно надто добре знав твердість її вдачі й був страшенно засмучений, але сприйняв це з християнським смиренням як Божу кару за свій непрощенний гріх.

Час від часу вони обмінювалися суто діловими листами, в яких ішлося про дітей та про різні домашні події, але протягом майже двох років ні він, ні вона не бачили шляху до замирення, який би не був замінований гордістю. На другий рік діти приїхали провести у Флорес-де-Марії шкільні вакації, і Ферміна Даса зробила все можливе й неможливе, аби вдати, ніби цілком задоволена своїм новим життям. Принаймні такого висновку дійшов Хувенал Урбіно, читаючи листи від сина. Крім того, тими місцями тоді здійснював пастирську подорож єпископ Ріоачі, сидячи під балдахіном на своєму знаменитому білому мулі, покритому попоною із золотими торочками. За ним сунули прочани з далеких провінцій, музики з акордеонами, мандрівні торгівці їством та амулетами, і протягом трьох днів у маєтку юрмилися каліки та безнадійно хворі, котрі насправді зійшлися сюди не заради вчених проповідей та розгрішення, а в надії на прихильність мула, про якого ходили чутки, ніби він творить чудеса потай від свого господаря. Єпископ був частим гостем у домі Урбіно де ла Кальє ще в ті роки, коли служив простим священиком, і якось ополудні він утік від свого ярмаркового почту, щоб поснідати в домі Ільдебранди. Після сніданку, за яким розмова точилася лише про справи земні, святий отець відвів Ферміну Дасу вбік і запропонував їй висповідатись йому. Вона відмовилася чемно, але рішуче, під тим приводом, що їй немає в чому каятись. Хоч вона й не мала такого наміру, принаймні свідомо, але в неї промайнула думка, що її слова буде переказано куди слід.