Звіяні вітром. Кн.1
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-01143-5
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Звіяні вітром. Кн.1». Краткое содержание книги:
Головне в романі — тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Невдовзі ми одержимо листа... ні, листа ні. Пошта ж не працює. Але невдовзі... та якось він уже повідомить про себе!»
Однак минали дні за днями й переростали в тижні, а звісток від Ешлі не надходило. Пошта на Півдні діяла нерегулярно, а в сільській місцевості і зовсім не працювала. Вряди-годи котрийсь приїжджий з Атланти привозив записку від тітоньки Туп, що слізно благала дівчат приїхати до неї. Але від Ешлі звісток усе не було.
Після капітуляції повсякчасні чвари Скарлет і Сьюлін через коня розпалилися наново. Тепер, коли вже можна було не боятися нападу янкі, Сьюлін закортіло роз’їжджати по сусідах. Скучивши за колишнім товариським життям і почуваючи себе самітною в Тарі, вона поривалася до сусідів хоча б задля того, щоб переконатись, що й там справи не кращі, ніж у них. Але Скарлет була невблаганна. Кінь потрібний для роботи: тягати колоди з лісу, орати землю, привозити харчі, коли Порк знову вибереться на пошуки їх. А в неділю кінь має законне право попастись на вигоні й перепочити. Якщо Сьюлін так припекло з гостинами, нехай вибирається на своїх двох.
До минулого року Сьюлін за все своє життя ні разу й ста ярдів не пройшла пішки, і пропозиція сестри аж ніяк її не приваблювала. Отож вона залишалася вдома й без кінця бурчала, та плакала, та раз у раз примовляла: «О, якби тільки мама була жива!» Врешті Скарлет не витерпіла й вліпила їй давно обіцяного ляпаса, такого дошкульного, що Сьюлін заверещала й упала на постіль, зчинивши чималий переполох у всьому домі. Надалі, однак, вона трохи менше стала пхинькати, принаймні у присутності Скарлет.
Скарлет не покривила душею, кажучи, що коневі треба дати відпочити, але це була тільки половина правди. Друга її половина полягала в тому, що Скарлет сама за перший місяць після капітуляції об’їздила всіх сусідів, і те, що вона побачила у давніх друзів, на знайомих їй змалку плантаціях, підкосило її мужність дужче, ніж вона хотіла б у цьому зізнатись.
У Фонтейнів, оскільки Селлі встигла вчасно попередити своїх, справи були відносно кращі, але процвітанням це здавалося лише на тлі навколишнього зубожіння. Бабця Фонтейн так і не оклигала від серцевого удару, що стався, коли вона підняла всіх на боротьбу з вогнем і врятувала будинок. Старий доктор Фонтейн поволі одужував після того, як йому ампутували руку. Алекс і Тоні незграбно орали й перекопували землю. Побачивши Скарлет, вони підійшли ближче, потисли їй руку через огорожу й стали підсміюватись, який у неї, мовляв, розхитаний візок, однак гіркота у глибині їхніх чорних очей свідчила, що сміялися вони не тільки з неї, а і з самих себе. Вона попросила продати їй зерен кукурудзи на засів, вони охоче погодились і заходилися обговорювати господарські проблеми. У них було дванадцять курей, дві корови, п’ятеро свиней і мул, якого вони привели з війни. Одна свиня оце щойно здохла,— і вони побоювалися, щоб і з рештою того самого не сталося. Почувши таку заклопотану балачку про свиней з уст цих вчорашніх чепурунів, яких раніше могло непокоїти хіба що питання, чия краватка модніша, Скарлет і собі засміялася, і сміх її теж був гіркий.
У Мімозі всі були дуже привітні з нею і хотіли накинути їй зерна кукурудзи — просто так, не за гроші. Коли вона поклала зелену банкноту на стіл, фонтейнівський темперамент спалахнув і брати категорично відмовилися від грошей. Скарлет узяла зерно, а доларового папірця нишком таки тицьнула Селлі в руку. Селлі тепер була зовсім не схожа на ту, якою Скарлет побачила її вісім місяців тому, коли сама тільки-но повернулася додому. Тоді Селлі теж була бліда й сумна, але все-таки виглядала куди жвавіше. А тепер ця жвавість де й поділася,— здавалось, поразка у війні позбавила її будь-якої надії.
— Скарлет,— прошепотіла вона, стискаючи банкноту,— що з нами сталося? За що ми воювали? Ох, мій бідний Джо! Бідне моє дитя!
— Я не знаю, за що ми воювали й не хочу знати,— відказала Скарлет.— Мене це не обходить, і ніколи не обходило. Війна — чоловіча справа, а не жіноча. Все, що мене зараз турбує,— це як виростити добрий урожай бавовни. Тож візьми цього долара та купи малому Джо якусь одежину. Вона йому придасться, Бог свідок. Я не збираюся оббирати вас, хоч би як Алекс і Тоні розпинались у своєму благородстві.
Брати провели її до візка й галантно, дарма що це й не узгоджувалося з їхнім руб’ям, підсадили на передок, суто фонтейнівська веселість так і прискала з них, але Скарлет, їдучи з Мімози, аж здригалася, коли згадувала їхні нестатки. Їй так оприкріли нужда й скрута! Яка втіха була б побачити людей заможних, що не мусять клопотатись про шматок хліба!