Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Привіт, Химеро!
При цьому я скручений, як змій Уроборос, — хай хто-небудь спробує куснути себе за литку, зберігаючи при цьому гідність. Більш ідіотичного вигляду я, мабуть, ще ніколи не мав, одначе лють, з якою дивиться на мене Химера, неможливо пояснити безглуздістю моєї пози.
Вона дивиться так, ніби я — найгидкіше, що їй взагалі коли-небудь доводилося бачити, за все життя. Під Химериним поглядом притихає навіть судома. Якось-то випроставшись, роблю ще одну спробу налагодити контакт.
— Не чекав тут когось зустріти.
— Я теж, — говорить вона, — не чекала, що хтось припреться сюди перечікувати напад епілепсії.
Кожним словом можна отруїтися, стільки в них їді.
— Не знав, що ми давні вороги, — тільки й кажу я, а тоді, щоб хоч якось від неї відгородитися, підходжу до краю люка — поглянути, як справи внизу. Чомусь не дуже дивуюся, виявивши там Лорда, який упевненими ривками витягує себе вгору пожежною драбиною. Лорд — людина вперта й не аж така нервова, як іноді хоче здаватися.
Табакі, задерши голову, катається перед сходами туди-сюди. По блакитній стіні тягнеться кривавий слід мого сходження. Побачивши його, я відчуваю, як починає горіти й свербіти спина, і водночас виникає вперте бажання відійти від краю люка. До людей, які дивляться на тебе певним чином, краще не повертатися спиною, стоячи в небезпечних місцях. Я стаю до Химери впівоберта, здогадавшись з її усмішки, що маневр не залишився непоміченим.
— Егей! — волає Табакі. — Ось ти де! А я вже думав, ти там лежиш непритомний! Куди ти запропав?
Я махаю йому граблею.
Квітчаста сорочка Лорда робить його згори схожим на метелика. На впертого й цілеспрямованого метелика. Якому обірвали крильця недобрі люди. Він щасливо проминув зону, де в мене виникла перша заминка через зустріч із цвяхом, і просувається далі, але хоч він і робить це з гідною заздрощів легкістю, мені раптом стає ніяково. Я відходжу від краю люка, наче без моєї участі те, що він витворяє, буде не таким небезпечним.
— Що ти затіяв? — питає Химера. — Чого тобі тут треба?
— А тобі?
Вона мовчить.
Вилицювата, вузькоока, з волоссям, пофарбованим у смарагдовий колір, страшенно схожа на ляльку. На шиї в неї гіпсовий комір, очі підведені зеленим до самих скронь, губи такі самі яскраво-червоні, як сукня, а пудри на обличчі стільки, що не видно брів. Я пам’ятаю, що під час ходьби в неї щось деренчить під одягом, і рухається вона вкрай скуто, що надає їй ще більшої схожості з іграшкою.
— Ми побилися об заклад. Хто швидше сюди залізе.
Застиглий погляд виражає тільки презирство.
— Ну й кретини…
З цим я згоден. Так воно і є. Знову підходжу до краю люка, хоч іще хвилину тому вирішив цього не робити.
Лорд ближче, ніж я припускав, але підтягується повільніше; перед кожною наступною щаблиною він ненадовго завмирає, збираючись із силами. Мене починає трохи нудити.
Стаю якнайдалі від люка, щоб більше туди не заглядати, і починаю подумки рахувати. Приблизно півдюжини щаблин. Рахую поволі. Химера тим часом похмуро перебирає епітети, котрі стосуються рівною мірою і мене, і Лорда, та ніяк не може на чомусь зупинитися, видно, всі вони не до кінця передають її емоції.
Трохи почекавши, Лорд витягує себе в люк і, загнано дихаючи, розпластується біля його краю. Голос Химери набирає сили. Не звертаючи на неї уваги, Лорд, іще навіть не відсапавшись, починає патрати свій наплічник.
— Самозакохані ідіоти! Інфантильні придурки! Безмозкі альпіністи...
Лорд викладає на підлогу пляшечку з медичним спиртом, вату, пачку пластирів і флягу з водою. Тепер зрозуміло, куди він їздив. За засобами для надання першої допомоги. І потім тягнув усе це на собі.
— Пальцем роблені мачо! Сракоголові сноби! Недорозвинені пси!
Поки Лорд обробляє дірки на моїй спині, Химера вичерпується, і на горищі западає благословенна тиша. Золотоголовий здивовано озирається, немов усвідомлює врешті-решт, що весь цей час тут було більш гамірно.
— Привіт, Химеро, — каже він. — Чого це ти раптом замовкла?
Химера завмирає з роззявленим ротом. Ненадовго.
— Боже, яке щастя, — шипить вона, схаменувшись. — Мене зволили помітити! І хто? Сам Лорд — найпрекрасніший серед самців Дому!
— Не перебільшуй, сестричко, — просить Лорд, обдаровуючи її усмішкою. — Це не зовсім так. Я, звичайно, не потвора, але щоб найпрекрасніший... Це якось уже занадто. Мені навіть ніяково таке чути. Хоч ці слова недалекі від істини…