Дім, в якому…

— Тримайся, старий! Залишилося зовсім трохи! Просто забудь, що у тебе є спина, і стане легко!

— Дякую! — я перекидаю ногу на наступну щаблину й проштовхую себе вгору по стіні, обдираючи ще трохи шкіри з лопаток. — Твої поради зав­жди сповнені мудрості. А куди подівся Лорд?

Дивлюся вниз, на Шакала, який здивовано озирається, і стає смішно. Останнє, що варто робити людині в моєму становищі, — це хихотіти, тож я зціплюю зуби, відвожу погляд і, напевно, всоте перераховую щаблини, які залишилися до верху.

— Справді… Де він? — обурюється Шакал. — Невже здали нерви? Якесь кволе пішло покоління, прости господи, абсолютно не вміють тримати себе в руках!

Залишилося сім щаблин. Тут стик стін двох коридорів Дому. Колись цей кут був зовнішнім, потім його засклили, і тепер це просто кубічна ніша, де розміщуються пожежні сходи й аварійний вихід. Стіна, об яку я спираюся, ніжно-блакитна, стіна навпроти — цегляна, а та, що виходить на подвір’я, — засклена, але крізь неї нічого не розгледиш, скло дуже брудне, так що на краєвиди та споглядання околиць я під час сходження не відволікаюся.

На четвертій згори щаблині починає зводити литки. Я ковзаю вгору, вздовж сходів, якомога вище, намагаючись випрямитись, так що тільки ледь-ледь торкаюся попередньої щаблини носаками кедів, і не ставлю підошву на наступну, а підчіплюю її знизу підйомом і кидаю себе вперед, водночас припадаючи до драбини, — прийом, що його я не погодився би повторити навіть під дулом пістолета. Тепер я ні на що не спираюся, стою, як стояла би на сходах людина з руками, і намагаюся повірити, що вони в мене справді є. Далі просто. Треба випростатися та зробити крок нагору, уявляючи, що нижче, десь за півметра, розстелений м’якенький матрацик, і на нього буде приємно впасти. Я уявляю його, роблю крок, відтак опиняюся на горищі. Точніше, там опиняється моя голова. Головне — не забути про матрацик. Я не забуваю. Ще крок — і я на горищі по пояс, останній крок — і я там уже весь.

Виповзаю з люка, розтягуюся на дощаній підлозі, але не встигаю привітати себе зі щасливим прибуттям — ногу зводить судома, і я починаю з шипінням кататися по підлозі, ризикуючи випасти в той-таки люк, через який я щойно виліз. Я не здатний ні розім’яти свою кінцівку, ні розтерти її, є тільки одна доступна мені можливість — вкусити себе за литку, і я вже збираюся вдатися до неї, коли виявляю, що нас на горищі двоє.

У кутку під скошеною стелею на розстеленому пледі сидить схожа на примару дівчина в довгій червоній сукні. Сукня — вогнисто-червона, дівчина — зеленоволоса. Я впізнаю її по цьому волоссю, але не відразу пригадую прізвисько; навіть пригадавши, я однаково не впевнений, що не помилився, аж поки вона не викривлює, вкрай гидливо, тонкогубий рот, і тоді я кажу їй: