Жах на вулиці В’язнів

Ми швидко минаємо середмістя, потім парк, нарешті опиняємось у спальному масиві з малоповерховою забудовою. Гальмуємо.

— Дай десятку, — кричить із переднього сидіння Віктор.

Я все ще слухняний.

Заледве виносимо Марка й садимо його на лавку перед домом.

— Куриш? — питає Віктор.

Я заперечливо хитаю головою.

— Я теж ні, — зітхає Віктор. — Точніше, кинув. Але зараз закурю.

Він порпається у своїй потертій сумці через плече, дістає сигарету і смачно закурює.

— Може, будеш? — простягає мені.

— Ні, ні, мені й так добре.

— Йому теж, — Віктор показує на Марка. — Шкода його. Молоде шмаркате нещастя. Редактор, блін. На роботі він іноді вдає суворого, навіть підвищує голос (хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто звертається — його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він уже ненавидить мене, бо ж першопричина ненависті — це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі в зайвому пиві, тож чи не зненавидів би і я його? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу дозволити собі благородство зневажати…

— Як думаєш, — після паузи звертається він до мене. — Може, залишити його тут? Чи ще надто холодно?

Я оторопіло дивлюся на Віктора, і той починає сміятися:

— Та жартую я. Давай нести далі. Він живе на п’ятому поверсі. І, як ти, мабуть, здогадався, ліфта тут нема.

Поверсі на третьому ми зупиняємося, щоб перепочити.

— Припремо його до стіни, — пропонує Віктор. — Тримай однієї рукою, ось так не впаде.

— Здається, такий малий і худий, а так важко, — бідкається. — Я от ніяк не можу зрозуміти, як Аня могла його тягати в такому стані.

Він так багато говорить, що я не хочу нічого питати про згадувану вже не раз Аню.

На п’ятому поверсі порпаємось у кишенях тіла, щоб знайти ключ. Нарешті відчиняємо двері, у ніс б’є запах затхлості. Умикаємо світло. Розгардіяш усе ж не такий страшний, як я уявляв у темряві. Кидаємо Марка на диван, укриваємо якимось коцом. Віктор ловить мій погляд й усміхається:

— Жінки. Його чомусь люблять жінки й постійно прибирають за ним. Хоч він, сука, звісно, на це не заслуговує. Ходімо на кухню.