Жах на вулиці В’язнів

— Розкажи, як ти познайомився з Шурою, — без передмов і знайомства просить Віктор. — Розкажи, тобі легше стане.

Марко допиває, тягнеться до виделки, вона падає на землю. Він махає на неї рукою та хапає оселедець пальцями. Дивиться на мене невидющим поглядом.

— У мене тато помер, — каже і плаче.

— Співчуваю, — видушую я.

— Пусте, — махає рукою Марко, кладе голову на стіл і засинає.

— Гаразд, тоді розповім я. Може, мені полегшає? Так це й було. Десь так, — Віктор згортає свою куртку й запихає Маркові під голову. — Він, Марко, був п’яний… Отямився десь під ранок, коли поруч уже не залишилося нікого з тих, хто був поруч звечора. Мене теж не було. Тільки він, один. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини в шкірі все тіло й опікав м’язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав, що раніше його вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засалена скатертина під затерплою головою то фіалковіло сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала в темряві. Порожня сільничка, довгаста та вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні та неякісні. А все тому, що легкодоступні.

За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі й методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум’ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може, і ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом.

— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…

Він мусив обернутися й хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався всіма присутніми барвами й нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика й білого комірця-стійки.

— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у залізній будці.

Марко подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?

— На жаль, Ви мусите йти звідси…

Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике поґратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти, і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод, лютіший від цього, із яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.